Розділ 33

Трішки часу згаяно — і це вже було добре.

Я просто сіла на лавку, поставила поруч свої сумки і видихнула.

Без бігу.
Без поспіху.
Просто чекала.

І, на диво, автобус приїхав вчасно.

— Оце вже приємно, — тихо сказала я.

Я швидко занесла свої речі, сіла біля вікна і притулилася головою до скла.

Ще пів години.

І я вдома.

Дорога цього разу була спокійною.

Без пригод.
Без сюрпризів.

Я просто дивилася у вікно, як змінюються пейзажі, і відчувала, як всередині поступово з’являється якесь тихе… тепло.

І от…

Моє село.

Автобус зупинився.

Я взяла свої речі і вийшла.

І перше, що я побачила —

його.

— Марк! — одразу усміхнулася я.

Він стояв на зупинці і дивився прямо на мене.

— Соля! — крикнув він і пішов назустріч.

Я навіть не відчула ваги сумок — просто підійшла і міцно його обійняла.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, — відповів він.

І в цьому “привіт” було більше, ніж просто слово.

Я відсторонилася і дістала маленький пакет.

— Це тобі.

Він одразу ожив.

— Серйозно?

— Ага.

Він швидко взяв, зазирнув всередину і усміхнувся.

— Дякую!

— Та будь ласка.

Він навіть не роздумуючи забрав у мене пакети.

— Давай сюди.

— О, який джентльмен, — засміялася я.

— А ти як думала?

Я подивилася на нього і знову усміхнулася.

І раптом зрозуміла…

Оце і є найкраща зустріч, яка могла бути.

Без пафосу.
Без зайвих слів.

Просто — свій.

— Пішли додому, — сказав він.

— Пішли.

І ми разом рушили вперед.

До дому.

Від особи Соломії

Я зупинилася і подивилася на нього трохи уважніше.

— Марк, а мама знає, що ти пішов мене зустрічати? — запитала я.

Він навіть не задумався.

— Солю, ну ти ж знаєш, що ні, — знизав плечима. — Бо якби я спитав — відповідь очевидна.

Я фиркнула.

— Та вже знаю…

Ми ще кілька кроків пройшли мовчки.

— А якщо вона почне тебе шукати? — знову запитала я.

Він хмикнув.

— Не думаю.

Я зупинилася і підняла брову.

— Марк…

Він усміхнувся тією своєю “нічого страшного” усмішкою.

— Ну максимум подзвонить.

— І?

— І я скажу, що з тобою.

Я зітхнула.

— Ти ж розумієш, що це не дуже її заспокоїть?

— Та нормально все буде, — махнув рукою він. — Зате я тебе зустрів.

Я подивилася на нього і не змогла не усміхнутися.

— Ну за це дякую.

Він гордо підняв голову.

— О, будь ласка.

Я легенько штовхнула його плечем.

— Герой.

— А то.

Ми йшли далі по знайомій дорозі.

Тій самій, по якій я ходила сотні разів…
але зараз вона чомусь здавалася трохи іншою.

Спокійнішою.

— Тільки якщо мама буде сваритися… — сказала я.

— Я скажу, що це ти мене змусила, — перебив він.

Я різко зупинилася.

— ЩО?!

Він засміявся і зробив крок назад.

— Жартую!

— Марк!

— Ну все, все, я мовчу, — підняв руки він.

Я ще кілька секунд дивилася на нього, а потім не витримала і засміялася.

— Ти безнадійний.

— Зате веселий.

— Це правда.

Ми дійшли до дому, розмовляючи про всяку дрібницю.

Сміялися.
Жартували.
І якось… легко було.

Марк — це, напевно, єдина людина, яка чекає мене просто так.
Без умов.
Без “треба”.
Без очікувань.

Просто тому, що я є.

І цього чомусь достатньо.

Я подивилася на нього краєм ока і ледь усміхнулася.

— Добре, що ти є, — тихо сказала я.

— Я знаю, — одразу відповів він, навіть не задумуючись.

— Самовпевнений, — хмикнула я.

— Зате правий.

Я тільки закотила очі.

…

Ми зайшли у двір.

Потім — в хату.

І я навіть не встигла нічого сказати, як одразу побачила її.

Маму.

Вона стояла, дивилася прямо на нас.

І цей погляд…

я знала.

— Привіт, — сказала я, трохи стримано.

— Приїхала, — відповіла вона.

Не питання.

Факт.

Я кивнула.

— Так.

Марк тихо поставив пакети і якось непомітно “розчинився” десь поруч.

Розумний хлопець.

Я стояла, не зовсім розуміючи, що сказати далі.

І в голові промайнуло:

— Ну що ж… привіт, колишнє життя.

Те саме, де є правила.
Обов’язки.
І де менше місця для тієї свободи, до якої я вже звикла.

— Речі занеси в кімнату, — сказала мама.

— Добре.

Я взяла сумки.

І в цей момент чітко відчула контраст.

Там — гуртожиток, сміх, дівчата, нічні розмови.
Тут — дім, тиша і інші правила.

Я повільно пішла до своєї кімнати.

Відчинила двері.

Все знайоме.

І водночас — трохи чуже.

Я поставила сумки на підлогу і на секунду завмерла.

— Ну що, Солю… — тихо сказала я сама собі.

І глибоко вдихнула.

Бо цей етап…
тільки починався.

Я ще навіть не встигла нормально озирнутися в кімнаті, як з кухні пролунав мамин голос:

— Переодягайся, розбирай сумки і йди на кухню!

Я завмерла на секунду.

— Так… — тихо відповіла більше сама собі, ніж їй.

Тон був той самий.

Без варіантів.

Я глянула на свої сумки, які стояли посеред кімнати, і важко видихнула.

— Ну от і почалося…

Я зачинила двері і повільно пройшлася кімнатою.

Все на своїх місцях.
Як і було.

Ніби я нікуди і не їхала.

Але відчуття… зовсім інше.

Я швидко зняла з себе дорожній одяг, кинула його на стілець і дістала щось домашнє.

— Переодягнутися — є, — пробурмотіла я.

Потім глянула на сумки.

— Розібрати… ну, це вже складніше.

Я відкрила одну.

Подивилася на акуратно (ну майже) складені речі.

— Та потім, — тихо сказала я. — Я ж їх тільки запакувала.

Я закрила сумку назад.

— Технічно… я почала, — усміхнулася сама до себе.

Але довго затримуватися не ризикнула.