Розділ 32

Сьогодні точно не мій день.

От прям на всі сто.

І це можна було зрозуміти ще зранку — з того самого дзвінка мами, який перекреслив всі мої “спокійні плани”.

Але я навіть не підозрювала, що це тільки початок.

Маршрутка.

Спека.

І… люди. Дуже багато людей.

— Ви серйозно?.. — пробурмотіла я, стоячи біля входу.

Але варіантів не було.

— Заходьте, заходьте, ще є місце! — крикнув водій.

— Де?! — тихо сказала я, але все ж таки втиснулася всередину.

І от я стою.

З двома сумками.
Рюкзаком.
І пакетами.

І десь між людьми.

— Оце я молодець… — пробурмотіла я.

Маршрутка рушила.

Спека була така, ніби ми всі дружно вирішили поїхати в сауну.

Хтось відкрив вікно… але це не дуже допомогло.

Я намагалася хоча б трохи втримати баланс, щоб не впасти на когось.

І тут…

— Ай!

Я різко сіпнулася.

— Вибачте, — сказав якийсь чоловік, навіть не дивлячись.

— Та нічого… — видихнула я, хоча ногу мені придавили дуже “якісно”.

Я закусила губу.

— Солю… ти виживеш, — сказала я сама собі.

З усіх боків — люди.

Хтось говорить по телефону.
Хтось скаржиться на спеку.
Хтось просто мовчить і терпить.

А я стою і думаю:

— Кому в таку спеку взагалі потрібно кудись їхати?

І одразу ж відповідь:

— Тобі, Солю. Тобі.

Я ледь усміхнулася.

Рюкзак тиснув на плечі.
Сумки тягнули руки вниз.

І здається, я вже перестала відчувати одну ногу.

— Прекрасно, — пробурмотіла я.

Маршрутка різко загальмувала.

Я ледве втрималася.

— Ой!
— Обережно!
— Та що ж це таке…

Я видихнула і притулилася до поручня.

— Головне — не впасти, — сказала я собі.

І десь всередині вже почала сміятися.

Бо коли настільки все “не за планом”…

залишається тільки або нервувати,
або просто прийняти це як частину пригоди.

Я обрала друге.

— Ну що ж… — тихо сказала я. — Пригода так пригода 😄

Поки я доїхала до своєї зупинки…

я, здається, встигла
перемолитися всім богам, яких тільки знала.

І навіть тим, про яких не знала — теж, на всякий випадок.

Коли маршрутка нарешті зупинилася, я буквально випала з неї разом зі своїми сумками.

— Свобода… — видихнула я, стаючи на землю.

Свіже повітря здалося просто подарунком долі.

Я поправила рюкзак, перехопила пакети і тільки зробила крок вперед…

як побачила.

Моя машина.

Точніше — та, яка мені була потрібна.

І вона…

поїхала. Прямо в мене перед носом.

Я завмерла.

— Та ви знущаєтесь… — повільно сказала я.

Навіть не злилася вже.

Просто стояла і дивилася їй вслід.

— Ну звісно. Чому ні.

Я важко видихнула.

— Сьогодні ж не мій день, правильно? Треба тримати планку.

Я вже морально почала готуватися до довгого очікування, спеки і ще однієї “серії пригод”…

як раптом біля мене пригальмувала машина.

Я підняла голову.

— В містечко О? — запитав водій.

Я навіть не одразу повірила.

— Так!

— Сідай.

— Дякую! — сказала я з таким полегшенням, ніби виграла в лотерею.

Я швидко закинула сумки, сама залізла всередину і сіла.

І…
нарешті видихнула.

— Оце вже краще… — тихо сказала я.

Машина рушила.

І після тієї маршрутки це було просто…
рай.

Тиша.
Місце.
Повітря.

Я відкинулася на сидіння і навіть на секунду заплющила очі.

— Хоч одна радість за сьогодні, — подумала я.

Дорога пройшла швидко.

І, що найприємніше — з комфортом.

Я навіть трохи усміхнулася.

— Ну от… життя не зовсім проти мене, — тихо сказала я.

І вперше за цей день
відчула, що все ще може скластися нормально.

Я вийшла з машини і глянула на годинник.

— Ого… — здивовано протягнула я. — Ще майже година.

Це було навіть трохи несподівано.

Після всіх цих пригод я вже морально готувалася бігти, нестися і ледве встигати…
а тут — запас часу.

Я поставила сумки поруч і на секунду задумалася.

І тут в голові з’явилася думка.

— А чого б і ні…

Я усміхнулася.

— Треба купити щось малому.

Мій брат уже давно не малий, звісно.
Але для мене… він все одно залишиться тим самим.

І я знала одне —
йому завжди приємно, коли я щось привожу.

Навіть дрібницю.

Я підхопила свої речі і повільно пішла в бік магазинів.

Сонце припікало, але вже не так дратувало, як зранку.

Настрій навіть трохи піднявся.

— Так… що ж тобі взяти, — задумливо пробурмотіла я.

Я зайшла в невеликий магазин.

Оглянула полиці.

Солодке.
Снеки.
Різні дрібниці.

— Класика, — усміхнулася я.

Я почала перебирати варіанти.

— Це ні… це він і сам купує…
— О, а це?

Я взяла щось у руки, покрутила.

— Можливо…

І раптом згадала, як він колись радів навіть простим речам.

Я ледь усміхнулася.

— Та не важливо, що саме, — подумала я. — Головне — що від мене.

Я обрала невеликий, але приємний сюрприз і підійшла до каси.

— Це все? — запитала продавчиня.

— Так.

Я розрахувалася, взяла пакет і вийшла назад на вулицю.

Подивилася на нього і тихо сказала:

— Думаю, тобі сподобається.

Я взяла свої сумки, поправила рюкзак і рушила назад до зупинки.

Попереду ще дорога.

Але всередині вже було трохи тепліше.

Бо іноді навіть маленький вчинок
робить день кращим.