Розділ 31

Найпростіше рішення було одне —
витягнути все на ліжко.

Я так і зробила.

І от стою… дивлюся…
і розумію масштаб.

— Ну що ж… — протягнула я. — Це було гарною ідеєю… поки я не побачила це все разом.

На ліжку лежало все моє життя за цей період.
І виглядало воно… дуже об’ємно.

Віка присвиснула.

— Оце ти розійшлася.

— Я тут живу, між іншим, — відповіла я.

Яна підійшла ближче, склала руки на грудях і серйозно сказала:

— Якщо це все гарно скласти…
— То нічого не влізе, — перебила Іра.

Я закотила очі.

— Дякую за підтримку.

Але десь всередині була надія.

— Ні, ну реально… якщо нормально скласти… може і влізе.

— “Може” — ключове слово, — хмикнула Віка.

Я глянула на годинник.

— Так, кава відміняється.

— Ого, — сказала Яна. — Це вже серйозно.

— Я і так нікуди не встигаю.

Я швиденько схопила рушник.

— Я вмиватися — і починаємо.

— Погнали, — сказала Віка.

…

І от процес почався.

Складали.
Перекладали.
Перескладали.

— Це сюди не влазить!
— Бо ти не так складаєш!
— А як “так”?!
— Дай я покажу!

Я в якийсь момент просто сіла на підлогу і засміялася.

— Це як тетріс, тільки на складному рівні.

— І без кнопки “перезапуск”, — додала Іра.

Яна вже сиділа на сумці.

— Закривай! Швидко!

— Воно не закривається!
— Закриється!

— Яна, ти її зламаєш!
— Зате закрию!

І…

клац.

Ми всі завмерли.

— Вона… закрилася? — тихо сказала я.

Яна підняла руки, як переможець.

— Я ж казала.

Я глянула на другу сумку…
на рюкзак…
і на ті речі, що залишилися.

— Ну… майже.

Віка обернулася.

— “Майже” — це скільки?

Я показала на куток.

— Ну… ще трохи.

Іра подивилася.

— Солю… це не “трохи”.

Я засміялася.

— Добре. Це ще два пакети.

Яна впала на ліжко.

— Все. Ти мурашка.

— З офіційним званням, — додала Віка.

Я глянула на свої сумки, рюкзак і ще два пакети.

І важко видихнула.

— Так… я буду мурашкою.

— Маленькою такою, — сказала Іра.

— Але з великими амбіціями, — додала Яна.

Я посміхнулася.

— Головне — дійти.

Я ще раз окинула все це поглядом.

І подумала…

— Ну що ж, Солю…
це буде цікава подорож додому 😄

Все якось дуже швидко стало на свої місця.

Плани.
Час.
Хто коли їде.

І від цього стало… трохи сумно.

— То ти вже сьогодні? — тихо запитала Іра.

Я кивнула.

— В обід.

Віка зітхнула.

— А я ще трохи тут побуду. За мною батьки приїдуть.

— Ну тобі повезло, — усміхнулася я. — Буде кому тягнути твої речі.

— Ага, — хмикнула вона. — На відміну від деяких мурашок.

— Дякую, — засміялася я.

Яна сиділа поруч і мовчала якусь секунду, а потім сказала:

— Я теж не сьогодні. В мене ще екзамен завтра.

Я кивнула.

— Знаю.

Іра підняла очі.

— Я з Яною поїду. Нам по дорозі, все одно в одне містечко.

— Логічно, — сказала я.

На кілька секунд запала тиша.

Така… не незручна.
А просто трохи важка.

Я взяла свою перепустку і підійшла до Іри.

— Тримай.

Вона здивовано подивилася.

— Солю…

— Та бери, — усміхнулася я. — Ще кілька днів побудеш тут “своєю”.

Вона тихо засміялася і взяла її.

— Дякую.

— Користуйся на здоров’я.

Я відійшла назад і знову глянула на кімнату.

На наші ліжка.
На речі.
На цей безлад, який вже став рідним.

І тут воно накрило.

— Ну що… — тихо сказала я. — Настав цей момент.

Яна підняла на мене очі.

— Не люблю прощання.

— Я теж, — сказала Віка.

Іра просто мовчала, дивлячись на нас.

Я зробила крок вперед і обійняла Яну.

Міцно.

— Здаси екзамен, — сказала я тихо.

— Звісно, — усміхнулася вона. — А ти не загубися по дорозі з своїми пакетами.

Я засміялася крізь цей дивний клубок в горлі.

Потім Віка.

— Побачимось скоро, — сказала вона.

— Обов’язково, — відповіла я.

Іра підійшла сама.

— Дякую за все, — сказала вона тихо.

— І тобі, — відповіла я.

Ми ще кілька секунд стояли поруч.

Ніби ніхто не хотів робити останній крок.

Але він все одно настав.

Я взяла свої сумки.

Рюкзак.
Пакети.

— Ну що… — видихнула я. — Мурашка пішла.

— Пиши, як доїдеш! — крикнула Яна.

— Обов’язково!

Я ще раз глянула на них.

І на кімнату.

І вийшла.

Закривши за собою двері.

І в той момент я зрозуміла…

що щось дуже важливе
залишилося там, за ними.

За цими дверима я залишила цілий рік.

Рік хорошого життя.
Рік свободи.
Рік, в якому було стільки всього — сміху, хаосу, ночей без сну, нових людей…

Я на секунду зупинилася в коридорі.

Але тільки на секунду.

— Не зараз, — сказала я сама собі.

Бо часу на рефлексію… не було.

Попереду була реальність.

Я поправила рюкзак, перехопила сумки зручніше і видихнула.

— Так, Солю… місія: дістатися додому.

План був максимально “простий”:

спочатку — маршрутка,
потім — або автобус, або як пощастить — попутка до містечка О,
а далі — ще один автобус у село.

І найголовніше —
встигнути.

Бо якщо не встигну…

Я навіть не хотіла про це думати.

Я вийшла з гуртожитку.

Свіже повітря одразу вдарило в обличчя.

День уже був у розпалі, люди ходили, хтось кудись поспішав — у всіх своє життя.

А я стояла з двома сумками, рюкзаком і пакетами, як справжня…

— Мурашка, — пробурмотіла я і сама засміялася.

Зробила перший крок.

Потім ще один.

— Головне — дійти до маршрутки, — сказала я собі.

Сумки одразу дали про себе знати.