Розділ 30

Сон накрив мене… буквально за мілісекунди.

Я навіть не пам’ятаю моменту, коли заплющила очі.
Просто — раз… і все.

Провалилася.

Глибоко.
Швидко.
Без шансів прокинутися від будь-чого.

Навіть музика під нами, яка ще недавно здавалася гучною — десь зникла.
Чи то вона стихла…
чи то мені вже було абсолютно байдуже.

Організм просто сказав:
“Все. Відключаюсь.”

І я не сперечалася.

…

А от ранок…

Ранок вирішив, що пора платити за всі ці веселощі.

07:30.

Будильник.

Гучний.
Надокучливий.
І максимально невчасний.

Я різко сіпнулася, навіть не одразу зрозумівши, де я і що відбувається.

— Та ну… — прохрипіла я, накриваючись ковдрою з головою.

Будильник не зупинявся.

— Хто його поставив… — пробурмотіла я.

І тут до мене дійшло.

— Я…

Я витягнула руку з-під ковдри, намацала телефон і наосліп почала шукати, як його вимкнути.

— Чого ж тебе не можна просто… — бурчала я, намагаючись попасти в кнопку.

Нарешті.

Тиша.

Я видихнула і вже хотіла знову провалитися в сон…

як почула:

— Якщо б це був не твій будильник… — тихо, але дуже загрозливо сказала Віка, — ти б уже не жила.

Я повільно витягнула голову з-під ковдри.

Віка лежала, не відкриваючи очей.

Іра перевернулася на інший бік і щось незрозуміле пробурмотіла.

Яна тільки сильніше накрилася ковдрою.

Я ледь стримала сміх.

— Добрий ранок… — прошепотіла я.

— Ні, — відповіла Віка. — Він не добрий.

Я тихо засміялася і знову впала на подушку.

— Ну добре, — сказала я. — Зате ми всі живі.

— Поки що, — додала Іра крізь сон.

Я заплющила очі ще на секунду.

Голова була важка.
Тіло не хотіло рухатися.

Але десь всередині було розуміння…

Сьогодні буде ще один день.

І, судячи з усього,
не менш “веселий”, ніж попередній 😄

Сну вже, як такого, не було.

Точніше, я ще лежала із заплющеними очима…
але мозок уже ввімкнувся і почав свою улюблену справу —
нагадувати про реальність.

І ця реальність була не дуже романтична.

— Таааак… — тихо протягнула я, дивлячись у стелю.

Сьогодні день обіцяв бути…
м’яко кажучи, напруженим.

Не фізично навіть.
А більше морально.

Бо потрібно було зробити одну дуже “просту” річ:

запхати все своє життя в дві сумки і рюкзак.

Я повільно сіла на ліжку і оглянула кімнату.

Речі.

Всюди.

На стільці.
На столі.
На поличках.
І, звісно, в тих місцях, де “тимчасово поклала”.

— Оце я молодець… — пробурмотіла я.

— Що там? — сонно запитала Іра.

— Я просто усвідомила масштаб трагедії, — відповіла я.

Віка відкрила одне око.

— Збираєшся?

— Я не збираюся… — зітхнула я. — Я морально готуюсь.

Яна з-під ковдри сказала:

— Удачі.

Я засміялася.

— Дякую, вона мені знадобиться.

Я встала, зробила кілька кроків по кімнаті і ще раз окинула все поглядом.

— Дві сумки і рюкзак… — повторила я. — Це навіть звучить нереально.

— Ти просто ще не починала, — сказала Віка. — От коли почнеш — буде весело.

— Дуже “весело”, — хмикнула я.

Я уявила цей процес:

складати, перекладати,
намагатися впихнути невпихуване,
сидіти зверху сумки, щоб її закрити…

— Це задачка з зірочкою, — сказала я.

— І з бонусним рівнем, — додала Іра.

Я посміхнулася, але всередині трохи стиснуло.

Бо справа була не тільки в речах.

Це означало…

кінець.

Кінець цього періоду.
Кімнати.
Цих вечорів.
Цього хаосу.

— Так, Солю, без драм, — сказала я сама собі.

Я глибоко вдихнула.

— Добре. План такий: кава — і в бій.

— Оце правильний підхід, — сказала Віка.

Яна тихо додала:

— І музика. Без музики ти це не переживеш.

Я засміялася.

— Добре, буде вам і музика, і шоу.

Я ще раз подивилася на цей безлад…
і вже трохи впевненіше сказала:

— Ну що ж… починаємо.

Я відтягувала цей момент, як могла.

То ще полежати…
то ще в телефон заглянути…
то “зараз встану, тільки ще хвилинку”.

Але…

Годинник безжалісно показав 9:00.

— Все, — тихо сказала я. — Далі тягнути нікуди.

Я вже хотіла встати, як телефон завібрував.

Я глянула на екран…
і всередині щось одразу напружилося.

Мама.

— Ой… — тихо видихнула я.

— Що там? — запитала Віка.

Я підняла телефон.

— Мама дзвонить.

Всі троє одразу зрозуміли.

— Ооо… — протягнула Яна.
— Тримайся, — додала Іра.

Я тільки кивнула і швидко вийшла в коридор.

Закрила за собою двері і відповіла.

— Алло.

— Доброго ранку, — голос мами був рівний, але я вже знала цей тон.

— Доброго, — обережно відповіла я.

— Ти коли приїжджаєш?

Без вступів. Без “як справи”.

Я сперлася спиною об стіну.

— Я думала трохи пізніше, ближче до вечора…

— В обід, — перебила вона.

Я на секунду заплющила очі.

— Мамо, я ж тільки починаю збиратися…

— Мене це не цікавить, — спокійно сказала вона. — Роботи багато. І ніхто її відміняти не буде.

Я мовчала.

— І навіть не думай щось вигадувати, — додала вона. — Ти маєш бути вдома в обід.

Оце вже було знайоме.

Той самий тон, після якого варіантів не залишається.

Я тихо видихнула.

— Добре.

— От і чудово, — відповіла вона вже трохи м’якше. — Чекаю.

— Добре.

— Все, давай.

— Па.

— Па.

Я повільно опустила телефон.

Кілька секунд просто стояла в коридорі, дивлячись в одну точку.

— Ну… — тихо сказала я сама собі. — План змінився.

Я відштовхнулася від стіни і пішла назад в кімнату.

Відкрила двері.

— Ну що? — одразу запитала Яна.