Розділ 29

Не хотілося прощатися.

Зовсім.

Я сиділа на балконі, слухала його голос і ловила себе на думці, що як тільки скажу “давай, бувай” — цей момент просто… закінчиться.

А спати?
Та який там спати.

Я краєм вуха чула, що відбувається в гуртожитку.

Вечірка знизу була вже в самому розпалі.
Музика гриміла ще гучніше, ніж раніше, хтось кричав, сміявся, щось падало…

— У вас там що, концерт? — засміявся Роман.

Я видихнула і похитала головою.

— Ні… це вже щось більше, ніж концерт.

Він засміявся.

— Вірю.

І тут раптом…

Гучний стук.
Чийсь голос.
Ще голосніше, ніж музика.

Я трохи нахилилася вперед, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— О, — сказала я. — Здається…

— Що?

— Здається, сьогодні їх все ж таки “потушать”.

— В сенсі?

Я усміхнулася.

— Ну, вони трохи… переборщили.

Знизу вже було чути не просто музику, а якісь розбірки, двері грюкали, хтось явно намагався когось перекричати.

— Ага, — сказав Роман. — Класика.

— Так, — кивнула я. — Коли стає занадто весело — завжди хтось приходить і нагадує, що ти не один у цьому світі.

Він засміявся.

Я знову обперлася на стіну і тихо додала:

— Хоча… якщо чесно, я рада, що я не там.

— А де?

Я на секунду замовкла.

— Тут, — тихо сказала я. — З тобою говорю.

З того боку на секунду стало тихіше.

— Мені приємно це чути, — відповів він.

Я усміхнулася і опустила погляд.

Десь унизу ще раз гучно гримнули двері, музика на секунду стихла… а потім знову включилася, але вже трохи тихіше.

— О, — сказала я. — Починається етап “робимо вигляд, що ми тихо святкуємо”.

— Професіонали, — пожартував він.

Я тихо засміялася.

І знову настала та сама пауза.
Не незручна.

Просто тиха.

— Солю… — сказав він.

— М?

— Тобі теж не хочеться зараз класти слухавку?

Я відчула, як всередині щось м’яко відгукнулося.

— Так, — чесно відповіла я.

І це було настільки просто…
і настільки правдиво.

Ніч тривала.
Гуртожиток жив своїм життям.
Вечірка поступово набирала оборотів.

А я сиділа на балконі
і не хотіла, щоб цей момент закінчувався.

І раптом у слухавці щось змінилося.

Спочатку тихо…
а потім голосніше.

— Ромааа!
— Іди сюди!
— Та де ти пропав?!

Я мимоволі усміхнулася.

— О, — тихо сказала я. — Тебе шукають.

Він трохи віддалився від телефону.

— Та йду я! — крикнув комусь.

У слухавці було чути сміх, якісь жарти, хтось щось голосно розповідав.

— Вибач, — сказав він, повертаючись. — Вони трохи… активні.

— Та я чую, — засміялася я.

— Ми тут просто давно не бачилися, — додав він. — Самі розумієш…

Я кивнула, хоча він цього і не бачив.

— Розумію.

І в цей момент я якось дуже чітко відчула різницю між нашими світами зараз.

Там — його друзі, сміх, вечірка, шум.
Тут — ніч, балкон і я з телефоном у руках.

— Солю… — сказав він трохи тихіше.

— М?

— Мені, мабуть, треба вже йти до них.

Я на секунду опустила погляд.

— Так… я розумію.

І от воно — те саме небажання прощатися — знову накрило.

Але вже трохи інакше.

Спокійніше.

— Але я радий, що подзвонив, — додав він.

Я усміхнулася.

— Я теж.

— Дуже.

З того боку знову хтось крикнув:

— РОООМ!

Я тихо засміялася.

— Йди вже, тебе там розірвуть.

Він теж засміявся.

— Добре.

Кілька секунд тиші.

— Добраніч, Солю.

Я на секунду заплющила очі.

— Добраніч, Рома.

— Напишу тобі.

— Добре.

І ще одна коротка пауза…
ніби ніхто не хотів першим натиснути “відбій”.

Але дзвінок все ж закінчився.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

А потім повільно опустила його.

Ніч залишилася такою ж.

Тільки тепер — трохи тихішою всередині.

Я сперлася на перила балкону.

Ніч була… комфортною.
Саме такою, в якій не хочеться нікуди поспішати.

Знизу знову почала набирати силу музика — спочатку тихо, ніби обережно, а потім усе голосніше. Хтось знову засміявся, хтось закричав — і стало зрозуміло, що святкування ніхто не зупинив.

— Ну звісно… — тихо пробурмотіла я.

Студентські веселощі — це ще та стихія.
Їх або немає… або вони на повну.

Я стояла так ще хвилин двадцять.

Просто дивилася вперед.

На темні силуети будинків, на рідкісні вогні у вікнах, на дорогу, де іноді проїжджали машини. Легкий вітер ледь торкався волосся, і після всього цього дня це було як маленька пауза.

Всередині було тихо.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що думаю.

Точніше…
я не думала. Я просто була.

А потім, десь глибоко, почали з’являтися думки.

Про сьогодні.
Про нього.
Про те, як все це дивно склалося.

Я ледь усміхнулася сама до себе.

— Ну і дні у тебе, Соломіє…

Ще вчора — звичайне життя.
А сьогодні — нічні розмови, поцілунок, три години на телефоні…

Я тихо видихнула.

І в якийсь момент зрозуміла, що вже трохи змерзла.

— Так, все, — сказала я собі. — Романтика романтикою, але здоровий глузд ніхто не відміняв.

Я ще раз глянула в ніч.

І вже трохи тихіше додала:

— Дякую.

Навіть не знаю кому саме.

Цій ночі.
Цьому дню.
Чи просто моменту.

Я відштовхнулася від перил і повільно пішла назад.

У теплий, шумний гуртожиток.
До своїх дівчат.

І до свого маленького, живого світу.

Двері в кімнату я відкривала трохи з острахом.

Бо знаю я цих своїх…
трьох демоняток.

Якщо не сплять — все.
До ранку ніхто вже не засне.

І почнеться:
“а що він сказав?”,
“а як ти відповіла?”,
“а що це означає?”
…і, звісно ж, улюблене — мрії про майбутнє.

Я тихенько прочинила двері.