Розділ 28

Мій телефон тихо мигнув сповіщенням.

Я навіть не дивилася — вже знала, хто це.

Роман.

Щось всередині знову ледь помітно здригнулося.
Я машинально взяла телефон в руки і відкрила повідомлення.

«Ти вже відпочиваєш чи ще не спиш?»

Я ледь усміхнулася.

Навколо знову був шум:
знизу гриміла музика,
в коридорі хтось сміявся,
в кімнаті дівчата щось обговорювали…

Але варто було мені глянути на екран — і я ніби випала з цього всього.

Сіла зручніше, підтягнула ноги під себе і почала відповідати:

«Не сплю. В нас тут своя атмосфера 😄»

Відправила.

І знову цей момент — коротке очікування.

— О, знову… — тихо протягнула Яна.

— Я мовчу, — сказала Віка, але по її усмішці було видно, що вона не мовчить всередині.

Іра тільки хитнула головою.

— Все, ми її втратили.

— Я все чую! — сказала я, не відриваючись від телефону.

Телефон одразу завібрував.

«Атмосфера — це добре. Я навіть трохи заздрю 🙂»

Я на секунду задумалася…
і відповіла:

«А ти що робиш?»

— Солю, — знову покликала Яна.
— Мм?
— Ти з нами чи там?

Я на секунду підняла очі, подивилася на них і усміхнулася.

— Трошки і там, і тут.

Віка закотила очі.

— Класика.

Я знову опустила погляд в телефон.

Повідомлення, відповіді, жарти…
і я вже повністю поринула в листування.

Навколо життя продовжувалося —
дівчата, сміх, гуртожиток, музика знизу…

А в мене був свій маленький світ
— на екрані телефону.

І тут… замість чергового повідомлення —
дзвінок.

Я на секунду завмерла, дивлячись на екран.

— Та ну… — тихо прошепотіла я.

— Що там? — одразу насторожилася Яна.

Я підняла телефон.

— Він дзвонить.

— БЕРИ! — майже пошепки, але дуже емоційно сказала Віка.

— Іди звідси, — додала Іра, вже усміхаючись.

Я швидко піднялася з ліжка.

— Я зараз…

І, не чекаючи більше ні секунди, вискочила з кімнати.

Коридор був шумний, але після нашої кімнати здавався навіть трохи прохолоднішим і тихішим. Я швидко пройшла на кухню, а звідти — на балкон.

Відчинила двері.

Нічне повітря одразу обдало прохолодою.

Я глибоко вдихнула і відповіла на дзвінок.

— Алло…

— Привіт, — почувся його голос.

І все.

Ніби щось всередині трохи заспокоїлося.

Я обперлася на перила балкона, дивлячись на темне подвір’я.

— Привіт, — усміхнулася я.

— Не розбудив?
— Та ні, в нас тут гуртожиток, тут ще довго ніхто не спить.

Він тихо засміявся.

— Вірю.

З того боку теж було шумно — голоси, сміх, музика.

— Ти де? — запитала я.

— Вдома.
— Вдома? — перепитала я.

— Так. Ми з хлопцями зібралися… давно не бачилися. Всі в різних містах вчимося, а зараз нарешті разом.

Я усміхнулася.

— Теж вечірка?

— Щось типу того, — засміявся він. — Але не така гучна, як у вас, здається.

Я глянула вниз, де ще долинав глухий бас.

— Повір, ти просто не чуєш наш масштаб.

Він знову засміявся.

— Вірю на слово.

Я провела рукою по волоссю, відчуваючи легку прохолоду ночі.

І в якийсь момент зрозуміла…

Моя ніч дійсно перейшла в інше русло.

Там, у кімнаті — чай, дівчата, сміх.
Тут — тиша, ніч і його голос у телефоні.

— Слухай… — сказав він трохи тихіше. — Я радий, що написав тобі.

Я на секунду замовкла.

— Я теж, — відповіла я чесно.

Знизу десь гавкнув пес, вдалині проїхала машина.

— Як ти взагалі? — запитав він. — Після всього цього… дня.

Я усміхнулася.

— Якщо чесно… дивно.
— В хорошому сенсі?
— Так. В дуже хорошому.

Він на секунду замовк.

— Я теж.

Я притулилася плечем до стіни і дивилася в ніч.

І раптом зрозуміла, що мені зовсім не хочеться зараз повертатися в кімнату.

Бо цей момент…
він був зовсім інший.

Спокійний.
Тихий.
І якийсь… особливий.

Ми говорили довго.
Дуже довго.

І найцікавіше — ніби ні про що.

Про якісь дрібниці, жарти, випадкові історії, навчання, міста, людей…
Але водночас — про багато чого важливого.

Таке відчуття, ніби розмова просто плила сама по собі, без зусиль.

Я вже не стояла — сіла на підвіконня балкону, підтягнула ноги, обперлася спиною об стіну.

— Серйозно? Ти це зробив? — сміялася я.
— А що мені було робити? — відповідав він.
— Ну точно не це!

Він теж сміявся, і цей сміх якось дивно грів.

Час… просто зник.

Я навіть не помітила, коли перестала звертати увагу на музику знизу, на голоси, на все навколо.

Була тільки ніч
і ця розмова.

І тільки коли я випадково глянула на екран…

— Ого… — тихо сказала я.

— Що? — запитав він.

— Друга година.

— Серйозно?

— Так… — я сама трохи засміялася. — Ми вже майже три години говоримо.

— Непогано, — відповів він.

— Я взагалі не помітила, — сказала я чесно.

Я на секунду замовкла і подивилася вперед.

Ніч була тиха.
Повітря — приємне, свіже, навіть трохи прохолодне.

Легкий вітер торкався волосся, і після всього шуму дня це здавалося… ідеальним.

— У вас там теж тепло? — запитала я.

— Так, нормально. Але, думаю, у тебе зараз краще.

Я усміхнулася.

— Є таке.

Я глибоко вдихнула.

І в цей момент мене трохи накрило усвідомлення.

— Боже… — тихо сказала я.

— Що?

— Я випала з життя на три години.

Він тихо засміявся.

— Це погано?

Я задумалася на секунду.

— Ні… — і усміхнулася. — Зовсім ні.

Я провела пальцями по холодному підвіконню і трохи сильніше загорнулася в кофту.

— Ти замерзла? — одразу запитав він.

— Трошки.

— Йди в кімнату.

Я подивилася на двері.