Розділ 27

Вечір у гуртожитку — це взагалі окремий вид життя.
Бо вдень тут всі більш-менш нормальні люди…

А от після десятої — починається інший світ.

І саме зараз, як по таймеру, знизу раптом почало грати.

Хоча ні… не грати.

Верещати.

Я підняла голову.

— О, — сказала я. — Почалося.

З-під нас чітко пробивався бас, так що навіть підлога ледь вібрувала.

— Боже… — протягнула Віка. — Це ж не музика, це напад на вуха.

Яна прислухалася і раптом усміхнулася.

— О, це 8 поверх. Там завжди весело.

Іра нахилила голову, ніби намагаючись розібрати пісню.

— У когось вечірка?

— У когось? — засміялася я. — Та там пів поверху вже, напевно.

Знизу пролунав чийсь крик, сміх і ще голосніше включили музику.

— Ну все, — сказала Віка. — Сесію закрили.

Яна кивнула.

— Класика. Останні дні — і всі починають святкувати так, ніби завтра кінець світу.

— А завтра всі будуть вмирати, — додала Іра.

Я засміялася.

— І шукати, де взяти воду і життя.

Музика змінилася, ще гучніша, і хтось явно почав підспівувати… дуже не влучно.

— Ой, — скривилася Віка. — Це вже кара.

Яна лягла на спину і дивилася в стелю.

— Але знаєте… це навіть якось атмосферно.

Я кивнула.

— Так.

Бо це був той самий шум, який дратує…
але без якого потім буде дивно тихо.

— Ви не хочете піти подивитися? — запитала Іра більше для галочки.

Ми з Вікою і Яною одночасно сказали:

— Ні.

І засміялися.

— Сьогодні ми домашні, — сказала Віка.

— У нас свій формат вечора, — додала я.

— І він мені більше подобається, — кивнула Яна.

Ми знову взяли свої чашки з чаєм.

Знизу гупала музика, хтось сміявся, десь грюкали двері, в коридорі почали частіше ходити люди.

Гуртожиток ожив.

Я подивилася на дівчат і тихо сказала:

— Оце і є… кінець сесії.

Віка усміхнулася.

— І початок літа.

Яна підняла чашку.

— За це?

— За це, — підтримала Іра.

Я теж підняла свою.

— І до скількох це зазвичай триває? — запитала Іра, прислухаючись до музики знизу. — В нас, на жаль, так в гуртожитку зробити не можна… дуже пильний нагляд і відбій в 11.

Я тільки усміхнулася і переглянулася з Вікою.

— До скількох? — перепитала я.
— До ранку, — спокійно відповіла Віка.

— В сенсі… до ранку? — Іра навіть підняла брови.

Яна піднялася на лікоть і кивнула вниз.

— Якщо вони почали о десятій… значить десь до п’ятої-шостої.

— Боже… — видихнула Іра.

Знизу в цей момент хтось голосно закричав “ДАВАЙ!” і музика стала ще гучнішою.

— Ну все, — сказала я. — Пішли по класиці.

— Це тільки розігрів, — додала Яна.

Іра подивилася на нас з легким шоком.

— У вас тут… анархія якась.

Віка засміялася.

— Ні, це називається “ніхто вже нічого не контролює”.

— Особливо в кінці сесії, — сказала я.

Яна підняла палець.

— Є негласне правило: якщо ти вижив під час екзаменів — святкуй як хочеш.

— І як можеш, — додала Віка.

Іра похитала головою, але вже з усмішкою.

— У нас би за таке вже пів поверху виселили.

— А у нас, — сказала я, — максимум хтось постукає і скаже “зробіть тихіше”.

— І що? — запитала Іра.

Яна засміялася.

— І нічого.

Ми всі розсміялися.

Знизу знову гримнула музика, і підлога ледь відгукнулася.

Я відкинулася на подушку і подивилася в стелю.

— Але знаєш, — сказала я трохи тихіше, — в цьому є якийсь свій кайф.

— Який? — запитала Іра.

— Такий… хаотичний, — відповіла я. — Трохи божевільний, але живий.

Віка кивнула.

— Потім цього дуже не вистачає.

Яна повернула голову до Іри.

— Ти ще звикнеш.

Іра усміхнулася.

— Можливо.

Я подивилася на двері, за якими був шумний коридор, і вниз, де вже повним ходом йшла чужа вечірка.

А потім знову на нашу кімнату.

— Але чесно, — сказала я, — мені наш варіант подобається більше.

Віка підняла чашку.

— Тихий, але душевний.

— І без головного болю зранку, — додала Яна.

— Ну це ще потрібно на нас завтра буде дивитися, не забувай, що під нами вечір на всю потужність, - хмикнула я.

Знову почувся стук у двері.

Ми всі на секунду завмерли.

— Та що це сьогодні… — пробурмотіла Віка, піднімаючи очі до дверей.

— День відкритих дверей? — тихо додала я.

Яна піднялася на лікоть і усміхнулася.

— Заходьте!

Двері трохи відчинилися, і в щілині з’явилася знайома голова.

— О, знову ви, — сказала я, впізнавши одного з тих самих хлопців.

Він усміхнувся.

— Ми не набридли?

— Поки що ні, — відповіла Віка. — Але ви близькі.

За його спиною стояв ще один, трохи розгублений.

— Ми це… — почав перший. — Ви не знаєте, де можна зарядку взяти?

Яна одразу склала руки на грудях.

— Сигарети вже взяли, тепер зарядка?

— Ну… життя складне, — знизав плечима хлопець.

Іра тихо засміялася.

Я піднялася і підійшла до столу.

— Яку саме?

— Для андроїда.

— О, це не проблема, — сказала я і почала шукати в шухляді.

Віка тихо прошепотіла:

— Солю, ти занадто добра.

— Я знаю, — так само тихо відповіла я.

Я знайшла кабель і простягнула йому.

— Тримай.

— Дякую, — він щиро усміхнувся. — Ми повернемо.

— Ви це вже казали, — сказала Яна.

— Цього разу серйозно!

— Запишемо, — кивнула Віка.

Другий хлопець зазирнув у кімнату.

— У вас тут якось… затишно.

— Це тому, що ми не влаштовуємо концерт на весь гуртожиток, — відповіла я.

Знизу в цей момент знову загриміла музика, ніби підтверджуючи мої слова.

— Ну, ми підемо, — сказав перший. — Дякуємо ще раз.

— І не забудьте повернути, — кинула Яна.

— Не забудемо!

Двері зачинилися.