Розділ 26

Атмосфера в кімнаті стала зовсім іншою.
Такою… невимушеною, теплою, трохи сонною, але дуже живою.

Ми вже не сиділи рівно за столом.
Хтось напівлежав, хтось загорнувся в плед, чашки з чаєм стояли хто де залишив.

Ноутбук був закритий, світло приглушене, і тільки лампа біля ліжка давала м’яке жовте світло.

— Ну добре, — сказала Яна, повертаючись на бік і підкладаючи руку під голову. — Розказуй далі.

— Та що розказувати… — зітхнула я, але вже без опору.

Віка сиділа, підібгавши ноги, і крутила в руках телефон.

— Що він зараз пише?

Я кинула короткий погляд на екран.

— Та нічого особливого…
— СОЛОМІЯ, — протягнула Іра. — Ми ж домовлялися без “нічого особливого”.

Я засміялася.

— Ну добре… питає, чим займаюся.

— І що ти відповіла? — одразу Яна.

— Що сиджу з вами і п’ю чай.

— Правильно, — кивнула Віка. — Хай одразу знає, з ким має справу.

Я відкинулася на подушку і на секунду просто заплющила очі.

Було тихо.
Тільки наші голоси, іноді сміх, і десь далеко шум коридору.

— Слухай, — сказала Іра вже тихіше, — а тобі з ним реально легко?

Я відкрила очі.

— Так… — відповіла я після паузи. — Дуже.

Яна усміхнулася, але вже не так підколюючи, а якось м’якше.

— Це добре.

Віка зробила ковток чаю і зітхнула.

— Я люблю такі моменти.

— Які? — запитала я.

— От такі, — вона повела рукою. — Коли ніч, всі вже трохи втомлені, але ніхто не хоче спати.

Я посміхнулася.

— І говоримо ні про що…
— І водночас про все, — додала Іра.

На кілька секунд ми замовкли.

Я подивилася на кожну з них.

Яна — з розкуйовдженим волоссям, в футболці, з цією її постійною напівусмішкою.
Віка — серйозна, але тепла, з чашкою в руках.
Іра — трохи втомлена, але щаслива.

І подумала, що саме ці моменти…
вони чомусь запам’ятовуються найсильніше.

— Знаєте, — тихо сказала я, — мені здається, я буду дуже сумувати за цим.

— Ми теж, — одразу відповіла Віка.

Яна потягнулася і позіхнула.

— Але ми ще повернемося.

— Обов’язково, — кивнула Іра.

Я взяла телефон, знову відкрила чат і швидко написала:

«Сидимо, балакаємо. Дуже атмосферно 🙂»

Відправила.

І відклала телефон поруч.

Не хотілося зараз повністю знову туди занурюватися.

Бо тут…
було важливіше.

— Солю, — тихо сказала Яна.
— М?
— Дякую.

Я здивовано подивилася на неї.

— За що?

Вона знизала плечима.

— Просто так.

Я усміхнулася.

— І вам.

Ми сиділи ще довго.
Розмовляли, сміялися, іноді замовкали.

І ця ніч була не про щось гучне чи яскраве.

Вона була про просте:
чай, подруг, втому, трохи романтики в думках
і відчуття, що зараз — все на своєму місці.

Ми сиділи вже тихіші, спокійніші.
Розмови стали рідшими, між ними з’являлися паузи — не незручні, а такі… правильні.

Я крутила в руках телефон, дивлячись на екран, але не відкривала чат.

І десь всередині було чітке розуміння.

— Знаєте… — тихо сказала я.

Дівчата підняли на мене очі.

— Ми ж всі прекрасно розуміємо… це навряд чи переросте в щось більше.

Яна не перебивала.
Віка теж мовчала.

— Одна зустріч, — продовжила я. — Одна ніч, знайомство… і все.

Я злегка знизала плечима.

— Ми зараз роз’їдемося на все літо. Різні міста, різне життя…

Іра тихо кивнула.

— Так буває.

Я подивилася на телефон ще раз.

— І, мабуть, це нормально.

На секунду стало трохи сумно.

Не боляче.
Просто… легкий присмак того, що щось хороше вже закінчується, навіть не почавшись по-справжньому.

— Але, — сказала я і підняла очі на дівчат, — час покаже.

Яна посміхнулася.

— О, от це вже правильно.

Віка додала:

— Не треба наперед нічого вирішувати.

Іра трохи нахилилася вперед.

— Може, це і правда просто історія на одну ніч.
— А може… ні.

Я тихо усміхнулася.

— Побачимо.

Я не відчувала ні розчарування, ні ілюзій.

Просто прийняття.

Це було щось легке.
Щось хороше.
Щось, що сталося в правильний момент.

І навіть якщо воно не стане чимось більшим…

— Воно вже було, — тихо сказала я сама собі.

— Що? — перепитала Віка.

Я підняла на неї очі.

— Нічого. Просто думаю.

Яна потягнулася і тихо сказала:

— Іноді цього достатньо.

Я кивнула.

Бо справді.

Не кожна історія має продовження.
Але це не означає, що вона не була варта того, щоб статися.

— А знаєте, дівчата… — сказала Яна, підперши голову рукою і хитро усміхнувшись. — Час студентства — він же найвеселіший. Особливо якщо ти живеш в гуртожитку 😉

Я тихо засміялася.

— О, це точно.
— Тут кожен день як маленька пригода, — додала Віка.

Іра кивнула.

— І ніколи не знаєш, чим цей день закінчиться.

— Або хто постукає в двері, — підморгнула Яна.

І ніби за сценарієм…

тук-тук.

Ми всі одночасно повернули голови до дверей.

— О, — сказала я. — Ну от і відповідь.

— Заходьте! — крикнула Яна.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилися двоє хлопців із сусідніх кімнат.

Один сперся плечем об дверну раму, другий заглянув у кімнату з усмішкою.

— Привіт, дівчата.

— Привіт, — відповіли ми майже хором.

— Не відволікаємо? — запитав один із них, але по тону було зрозуміло, що відповідь його особливо не зупинить.

— Вже відволікли, — спокійно сказала Віка, роблячи ковток чаю.

Яна сіла рівніше і примружилася.

— Ну, що вам потрібно?

Хлопець трохи винувато усміхнувся.

— У вас… випадково… сигарет немає?

Я одразу перевела погляд на Яну.

Віка теж.

Іра тихо хмикнула.

Яна закотила очі.

— Ну звісно.

Вона повільно піднялася, підійшла до своєї тумбочки і відкрила шухляду.