Розділ 25

Душ не терпить зволікань.
Особливо гуртожитський душ.

Бо гаряча вода — це не гарантія, це тимчасова акція.

Тому я діяла швидко.

Зайшла — закрилася — включила воду.
— О, є гаряча, — прошепотіла я з полегшенням.

І без зайвих роздумів — швидко все зробила. Без зависань, без “постояти подумати під водою”. Сьогодні не той день.

— Солю, швидкість — твоє друге ім’я, — бурмотіла я сама до себе, намагаючись не втрачати темп.

Через кілька хвилин я вже виходила, закутана в рушник, з відчуттям маленької перемоги.

— Є, — тихо сказала я. — Встигла.

Я швидко дійшла до нашого поверху і, як відповідальна учасниця цього квесту, пішла в сусідню кімнату.

Постукала.

— Можна?

— Так!

Я заглянула.

— Хто наступний на душ?

— Я! — одразу відгукнулася дівчина.

— Біжи, поки є гаряча вода, — сказала я. — Це наказ.

Вона підскочила.

— Дякую!

Я тільки усміхнулася.

— Передай далі.

— Обов’язково!

Я вийшла в коридор і зітхнула.

Так-так…
це гуртожиток.

Тут свої правила.
Тут потрібно бути швидким, уважним і трохи хитрим.

Але водночас…

Тут якось по-особливому весело жити.

Я повернулася в кімнату, витираючи волосся рушником.

— Ну що? — запитала Яна.
— Жива, чиста і перемогла систему, — відповіла я.

Віка підняла великий палець.

— Пишаємося.

На столі стояли чотири чашки чаю.
Наша маленька традиція. Кожного вечора, незалежно від настрою, подій чи кількості хаосу за день.

Але сьогодні було дещо інше.

Три пари очей.
І всі дивляться на мене.

— Ой… — тихо сказала я. — Я вже знаю, що зараз буде.

Яна повільно зробила ковток чаю, не відводячи від мене погляду.

— Розповідай.

— Що? — максимально невинно запитала я, сідаючи на ліжко.

Віка одразу закотила очі.

— Солю, не починай.
— Ми тебе знаємо, — додала Іра.

— Я просто була в душі, — сказала я.

— Ні, — похитала головою Яна. — Ти була в телефоні.

Я відчула, як усмішка сама лізе на обличчя.

— І що?

— І те, — сказала Віка, нахиляючись вперед, — що ти сиділа, як зачарована.

— І усміхалася, — додала Іра.

— І не чула нічого навколо, — завершила Яна.

Я підняла руки.

— Добре, добре… ми просто переписувалися.

— “Просто”, — повторила Яна з таким тоном, ніби це було найсмішніше слово в світі.

— І довго? — одразу запитала Віка.

— Ну… — я зам’ялася. — Трохи.

— Скільки це “трохи”?
— Годину? — припустила Іра.
— Півтори? — додала Яна.

Я відвела погляд.

— Дві?..

— СОЛОМІЯ! — хором.

Я засміялася, прикриваючи обличчя руками.

— Ну що?! Ми просто розмовляли!

Яна поставила чашку на стіл і серйозно подивилася на мене.

— І як він?

Я на секунду задумалася.

— Нормальний…
— Нормальний? — перебила Віка. — Це після всього?

Я знизала плечима, але вже не могла стримати усмішку.

— Хороший.

Іра одразу підперла підборіддя руками.

— Ооо…

— Що “ооо”? — засміялася я.

— Це вже серйозніше, ніж “просто”, — сказала вона.

Я зробила ковток чаю, щоб хоч трохи заспокоїтися.

— Дівчата, — сказала я, — давайте без висновків. Це просто спілкування.

Яна хитро примружилася.

— Поки що.

Я закотила очі.

— Ви нестерпні.

— Зате чесні, — відповіла Віка.

Я подивилася на них і раптом відчула це знайоме тепло.

Три подруги.
Чотири чашки чаю.
І купа питань, від яких нікуди не втечеш.

— Добре, — зітхнула я. — Що саме вас цікавить?

Яна одразу оживилася.

— ВСЕ.

І я зрозуміла…

Це буде довга ніч розмов 😄

Романтика в дівчатах живе вічно.
І, чесно кажучи, я навіть не знаю — це добре чи небезпечно.

Бо варто тільки з’явитися якомусь хлопцю в житті…
і все.

Фантазія включається на максимум.

Особливо коли ти ще молода і “зелена”, як ми.

Я зробила ковток чаю і подивилася на дівчат, які вже дивилися на мене так, ніби я зараз маю видати біографію Романа з дитячого садка.

— Я вас знаю, — сказала я, примружившись.
— Що саме ти знаєш? — невинно запитала Яна.

Я засміялася.

— Те, що зараз почнеться: “а що він сказав?”, “а як він написав?”, “а що це означає?”…

— І? — підняла брову Віка.

— І те, що через пів години ви вже будете обговорювати, які в нас будуть діти і де ми будемо жити.

Іра не витримала і засміялася.

— Ну це ж логічно!

— І весілля, — додала Яна. — Не забувай про весілля.

Я закрила обличчя руками.

— Боже…

— Що? — сміялася Віка. — Ми просто дивимося трошки наперед.

Я похитала головою, але усмішка не сходила з обличчя.

— Романтика в дівчатах — це, звісно, прекрасно…
— Але іноді це переходить всі межі.

— Неправда, — сказала Яна. — Це називається здоровий інтерес.

— Це називається вигадування історій, — поправила я.

Іра підсунулася ближче.

— Ну добре, давай без дітей.
— Поки що, — додала Віка.

— Просто скажи, — Іра подивилася на мене уважно, — він тобі подобається?

Я на секунду замовкла.

Подивилася в чашку.
Потім на телефон.
Потім знову на них.

— Я його знаю… добу, — сказала я.

— Це не відповідь, — одразу сказала Яна.

Я зітхнула.

— Він… цікавий.

Віка посміхнулася.

— О, почалося.

— І з ним легко говорити, — додала я тихіше.

Іра тихо протягнула:

— Ммм…

Я підняла на них очі.

— Але це нічого не означає!

Яна засміялася.

— Так, так. Ми зрозуміли.

— Абсолютно нічого, — підтримала Віка.

— Просто переписка, — кивнула Іра.