Розділ 24

Іра сіла на край ліжка, подивилася на нас, потім на двері, за якими щойно закінчився наш “квест душу”, і трохи усміхнулася.

— Скажіть чесно… — сказала вона. — У вас завжди так весело?

Ми з Вікою переглянулися.

І майже одночасно засміялися.

— Ні, — сказала Віка.
— Так, — сказала я в ту ж секунду.

Ми знову подивилися одна на одну.

— Ну дякую, — хмикнула Віка. — Дуже узгоджена відповідь.

Я усміхнулася.

— Добре, пояснюю. Не завжди так… активно. Але в цілому — так, у нас тут ніколи не буває нудно.

Яна впала на подушку і підняла руку.

— Підтверджую.
— Душ-квести, нічні розмови, екзамени на виживання, кулінарні експерименти…

— І вічні війни за ванну, — додала Віка.

Іра тихо засміялася.

— Я просто думала, що це у мене в гуртожитку хаос.

— Ні, — сказала я. — Це стандартний пакет.

— А ви ще вчора не бачили, — підморгнула Яна. — Там був повний набір.

Я відразу відчула, як вони зараз можуть почати згадувати вчорашню ніч.

— Яно… — попередила я.

— Що? — невинно подивилася вона. — Я нічого не сказала.

Віка хитро посміхнулася.

— Поки що.

Іра перевела погляд з однієї на іншу.

— Так, я бачу… тут ще багато історій, які я не знаю.

— І краще тобі їх знати поступово, — сказала я. — Для психіки безпечніше.

Ми всі засміялися.

Я відкинулася на подушку і подивилася в стелю.

— Але якщо серйозно… — тихіше сказала я. — Саме через це і сумно їхати.

В кімнаті на секунду стало тихіше.

— Бо вдома такого немає, — додала Віка.

— Немає, — погодилася я.

Іра подивилася на нас трохи уважніше.

— Зате у вас це є тут.

Я усміхнулася.

— Так. І це найкраще.

За дверима десь грюкнули, хтось засміявся в коридорі, і я знову відчула це знайоме відчуття — життя навколо кипить.

— Ну що, — сказала Яна, перевертаючись на бік. — Чекаємо свого зоряного часу в душі?

— Так, — відповіла я. — Як справжні ветерани гуртожитку.

І ми знову засміялися.

Телефон тихо мигнув сповіщенням.
Я навіть не одразу звернула увагу — думала, що це хтось із чатів.

Але коли відкрила…

Роман.

На секунду я просто зависла, дивлячись на його ім’я.
Ніби весь шум кімнати став трохи тихішим.

Я сіла на ліжко, підтягнула ноги під себе і відкрила повідомлення.

«Як ти? Як екзамен?»

Я ледь усміхнулася.
Просто. Без пафосу. Але чомусь… приємно.

Пальці на секунду зависли над екраном.

— Ну що, Соломіє… — промайнуло в голові. — Почалося.

— Спокійно, — відповіла я сама собі подумки. — Це просто повідомлення. Не драматизуй.

Але серце чомусь билося трохи швидше.

Я почала набирати:

«Жива 😅 Екзамен… складно сказати. Здається, щось написала»

Відправила.

І одразу втягнулася в це відчуття очікування.

Телефон у руках.
Очі на екрані.
Світ навколо ніби трохи відсунувся.

— Солююю… — протягнула Яна.
— Мм? — не відриваючись від телефону відповіла я.
— Ти зараз з нами?
— Частково, — чесно сказала я.

Віка тихо засміялася.

— О, все зрозуміло.

Я навіть не намагалася заперечувати.

Телефон знову завібрував.

«Знаю це відчуття 😄 Думаю, ти справилася»

Я відчула, як усмішка сама з’являється на обличчі.

— Спокійно, — знову сказала я собі. — Ти просто переписуєшся.

Але я вже знала — я занурилася в цю розмову.

Навколо ще були дівчата, їхні голоси, сміх, гуртожиток, черга в душ…

Але в цей момент для мене було тільки:
екран телефону
і його повідомлення.

Ми з Романом листувалися… довго.
Дуже довго.

Настільки, що я взагалі випала з реальності.

Я вже не чула, про що говорять дівчата. Не звертала уваги на шум у коридорі. Навіть час ніби перестав існувати.

Повідомлення змінювали одне одного:
жарти, якісь дрібниці, спогади про ніч, питання ні про що — і водночас про все.

І мені було… легко.

Наче ми знайомі вже давно.
Наче не було цієї випадкової ночі, знайомства, незручності.

Я сиділа, втупившись у телефон, і усміхалася, як повна дурепа.

І тут…

— СОЛОМІЯ!

Я здригнулася.

— Що?! — різко підняла голову.

Яна стояла наді мною, схрестивши руки.

— Ти серйозно?
— Що? — розгублено перепитала я.

Віка ледь стримувала сміх.

— Ти вже хвилин десять не реагуєш на зовнішній світ.

— В сенсі?

Іра кивнула в бік дверей.

— Твоя черга в душ. Тебе вже двічі кликали.

Я моргнула.

— Серйозно?..

Яна нахилилася і легенько штовхнула мене в плече.

— Іди давай.
— Але… — я подивилася на телефон.
— НІ, — перебила вона. — Телефон залишаєш тут.

— Яно!
— Ніяких “Яно”. Іди мийся.

Віка вже відкрито сміялася.

— Боже, це наскільки треба випасти з реальності…

Я подивилася на екран, де висіло ще одне повідомлення від Романа, і зітхнула.

— Я швидко, — сказала я більше собі, ніж їм.

— Ми це вже чули, — відповіла Іра.

Я піднялася, взяла рушник… і все ж таки ще раз глянула на телефон.

— Солю! — хором.

— Все, йду!

Я вискочила з кімнати, і холодніше повітря коридору трохи привело мене до тями.

Я йшла до душу і тихо посміхалася сама до себе.

— Боже… — прошепотіла я. — Це ж треба так випасти з реальності.

Але, якщо чесно…

Мені це навіть трохи подобалося.