Розділ 23

Я подивилася на їхні трохи сумні обличчя і зрозуміла, що якщо зараз нічого не сказати — ми реально почнемо розводити трагедію вселенського масштабу.

— Так, дівчатка, — сказала я, намагаючись говорити бадьоріше, — ви чого так розкисли?

Віка підняла на мене очі.

— А що, не можна?

Я усміхнулася і похитала головою.

— Можна. Але ви забуваєте одну маленьку деталь.

— Яку? — запитала Іра.

Я обвела їх поглядом і сказала:

— Ми за трошки більше ніж два місяці знову будемо тут. У цій самій кімнаті.

Яна підняла брову.

— Точно…

— Так, — продовжила я. — Ті ж самі ліжка, той самий дев’ятий поверх і той самий підйом пішки, бо ліфт, як завжди, не працює.

Віка тихо засміялася.

— І ті ж самі сварки за ванну.

— Саме так, — кивнула я.

І подивилася на Іру.

— А Іра взагалі від нас нікуди не подінеться.

— Ага, — сказала Яна, підштовхнувши її плечем. — Ти тепер офіційний гість нашої кімнати.

Іра засміялася.

— Тобто мене вже прописали?

— Так, — серйозно сказала Віка. — Просто ще не сказали комендантці.

Я продовжила:

— Іра буде до нас приходити в гості.
— Сподіваюся, дуже часто, — додала я.

— Я взагалі-то і так часто приходжу, — сказала Іра.

— От бачиш, — сказала Яна. — Нічого не зміниться.

Кімната знову потрохи наповнилася теплом і тихим сміхом.

Я відкинулася на спинку стільця і подивилася на них.

— Якщо чесно… — сказала я тихіше, — я навіть не уявляю, як це буде — не жити тут щодня.

Віка кивнула.

— Я теж.

— Але, — сказала Яна, піднімаючи чашку з чаєм, — це не кінець.

— Це перерва, — додала Іра.

Я усміхнулася.

— Саме так.

І в той момент стало трохи легше.

Бо так, завтра ми роз’їдемося по домівках.
На якийсь час кожна у своє життя.

Але я точно знала одну річ:

Через кілька місяців
ми знову зберемося в цій маленькій кімнаті на дев’ятому поверсі
і все почнеться знову.

Але, якщо чесно… сумно було не тільки через те, що ми роз’їжджаємося.

Я сиділа, слухала як дівчата ще щось жартують між собою, але думки вже потрохи пішли в інший бік.

Мені ще ставало сумно від того, що потрібно їхати додому.

І це була зовсім інша причина.

Я опустила погляд на чашку з чаєм і тихо зітхнула.

Бо для більшості людей поїхати додому — це щось приємне.
Своя кімната.
Батьки.
Спокій.

А для мене це… швидше випробування.

Кожного року жити з батьками стає дедалі складніше.

І я сама до кінця не розумію чому.

Можливо тому, що я вже звикла жити по-своєму.
Тут, у гуртожитку, все просто.

Хочеш — сидиш до третьої ночі і дивишся фільм.
Хочеш — їси макарони о дванадцятій.
Хочеш — смієшся з дівчатами на всю кімнату.

І ніхто не дивиться на тебе так, ніби ти робиш щось неправильне.

А вдома…

Там ніби знову потрібно стати тією ж самою слухняною дитиною, якою я була кілька років тому.

І кожного разу це дається все важче.

— Солю? — раптом покликала мене Віка.

Я підняла голову.

— М?

— Ти знову десь літаєш.

Я ледь усміхнулася.

— Трохи.

Яна уважно на мене подивилася.

— Думаєш про дім?

Я на секунду здивувалася, як швидко вона це зрозуміла.

— Трохи, — чесно відповіла я.

Іра нахилилася вперед.

— Все настільки погано?

Я знизала плечима.

— Не те щоб погано… просто…
— Просто? — перепитала Віка.

Я трохи подумала і тихо сказала:

— З кожним роком все складніше там жити.

Дівчата мовчали кілька секунд.

А потім Яна спокійно сказала:

— Ну, по-перше, ти там не назавжди.

— По-друге, — додала Віка, — якщо що, ти завжди можеш втекти назад у гуртожиток.

— Або приїхати до нас, — усміхнулася Іра.

Я подивилася на них і відчула, як всередині стає трохи тепліше.

— Дякую, — тихо сказала я.

Яна махнула рукою.

— Та перестань.

Вона посміхнулася.

— У тебе і так останні два дні як цілий серіал.

Я не стримала сміх.

— Це правда.

І в той момент я подумала, що, можливо, попереду справді не все так страшно.

Наш вечір поступово став тихішим і спокійнішим.
Ми вже не так багато жартували, більше просто сиділи поруч, інколи щось коментували і дивилися наступний фільм.

— Скільки можна дивитися? — пробурмотіла Віка, потягнувшись.
— Поки не заснемо, — відповіла Яна, не відриваючи очей від екрана.

Я лежала, підперши голову рукою, і дивилася то на фільм, то на дівчат.

Кімната була освітлена лише світлом від ноутбука. За вікном уже давно стемніло, а в коридорі час від часу було чути кроки і чиїсь голоси.

Фільм закінчився.

Яна закрила ноутбук і зітхнула.

— Ну що…
— Спати? — запитала Іра.

Віка раптом піднялася з ліжка.

— Ні.

Ми всі подивилися на неї.

— Душ, — сказала вона серйозно.

І в цю секунду всі все зрозуміли.

— Ой ні! — вигукнула Яна і миттєво підскочила.

— Я перша! — сказала Іра.

— Навіть не думайте! — відповіла Віка.

Я засміялася.

— Почалося…

Це була вічна гуртожитська боротьба.

Душ у нас був один на поверх.
А людей — дуже багато.

— Я швидко! — сказала Яна і вже тягнула рушник.

— Всі так кажуть! — обурилася Віка.

— Я реально швидко!

Іра схрестила руки.

— Минулого разу ти була “швидко” сорок хвилин.

— Це був складний день, — виправдовувалася Яна.

Я тим часом спокійно сиділа на ліжку і дивилася на цей хаос.

— Солю! — раптом сказала Віка. — Скажи їм!

— Що сказати?

— Що я перша!

Я підняла руки.