Розділ 21

Боже… дев’ятий поверх.

Здавалося б — просто цифра. Але для мешканців гуртожитку це майже окремий вид випробування. Особливо коли ліфт, як завжди не працює, а чому? Правильно, тому що хитрі студенти до нас довели ситуацію до того що їх просто відключили, чому так сталося в кожного своє історія.

— Ну що, спортсменки, — зітхнула Яна, дивлячись на сходи, які тягнулися кудись угору. — Пішли.

— Я ненавиджу цей гуртожиток, — буркнула Віка. — Точніше… його висоту.

Ми почали підніматися.

Перший поверх — ще нормально.
Другий — теж терпимо.
На третьому хтось уже почав зітхати.

— Чому… — сказала Іра між кроками, — студенти… не можуть жити… максимум на третьому поверсі?

— Бо тоді… — відповіла я, — ми були б занадто щасливі…

На п’ятому поверсі ми вже сміялися просто тому, що інакше було б важче.

— Я відмовляюся… — задихано сказала Віка, зупиняючись на сходах. — Все. Тут і житиму.
— Добре, — кивнула Яна. — Будемо приносити тобі їжу.

Я сперлася на поручень і намагалася вирівняти дихання.

— Ми ж… — видихнула я, — буквально щойно… здавали екзамен. Це ж було легше.

— Значно, — підтвердила Іра.

Ми все ж рушили далі. Крок за кроком, повільно, з короткими зупинками на кожному майданчику.

На восьмому поверсі ми вже виглядали так, ніби пробігли марафон.

Волосся розтріпалося, дихання збилося, і розмови перетворилися на короткі фрази.

— Все… — сказала Яна.
— Майже… — додала я.

І нарешті…

Дев’ятий.

Ми вийшли в коридор і буквально звалилися на найближчу лавку біля стіни.

— Я… — сказала Віка, намагаючись дихати рівно, — захекалася… як пес після пробіжки…
— Ми всі, — засміялася Іра між вдихами.

Я сперлася спиною на стіну і дивилася в стелю, відчуваючи, як серце ще гупає в грудях.

— От чесно, — сказала я, — якщо ми після цього ще й екзамен здали… то ми просто непереможні.

Ми буквально ввалилися в кімнату — шумно, зі сміхом і ще не до кінця віддихавшись після підйому на дев’ятий поверх.

Двері зачинилися, і ми майже одночасно кинули сумки хто куди.

— Я більше ніколи… — задихано сказала Віка, падаючи на ліжко, — не підніматимуся пішки.
— Це ти кажеш кожного разу, — засміялася Яна, стягуючи кросівки.
— І кожного разу це правда!

Я поставила чайник, і знайомий звук води, що наливається, одразу зробив атмосферу якоюсь домашньою.

— Все, — сказала я, натискаючи кнопку, — чай зараз буде.
— А їжа? — одразу запитала Іра.
— О, — Яна підняла палець, — ось це важливе питання.

Ми всі завмерли на секунду.

— Так, — серйозно сказала Віка, сідаючи. — Що ми їмо на вечерю?

І тут почалося.

— Можемо зробити макарони, — запропонувала я.
— Макарони — це нудно, — одразу заперечила Яна.
— Нудно? Після двох днів без нормальної їжі? — здивувалася я.

— Я хочу щось нормальне, — сказала Іра.
— Що, наприклад?
— Ну… картоплю.

— Картоплю? — Віка скривилася. — Це ж пів години чистити.
— І що?
— Я не в тому стані, щоб чистити щось довше двох хвилин.

Чайник тихо зашумів, а суперечка тільки набирала обертів.

— Добре, — сказала Яна, — варіант номер два: яєчня.
— Це сніданок, — заперечила Віка.
— Це їжа! — обурилася Яна.

Я відкрила шафку і почала перевіряти наші запаси стратегічного масштабу.

— Так… — бурмотіла я. — Макарони є. Яйця є. Сир трохи є.
— О, — пожвавилася Іра. — Можна зробити макарони з сиром!

— Це вже звучить краще, — кивнула Віка.
— І швидко, — додала я.

Яна задумливо подивилася на нас.

— А можна… — сказала вона повільно, — зробити макарони…
— Ну?
— І яєчню зверху.

На секунду запала тиша.

— Яно… — сказала я.
— Це геніально! — вигукнула Іра.
— Це дивно, — сказала Віка.
— Це смачно, — впевнено відповіла Яна.

Чайник клацнув, сигналізуючи, що вода закипіла.

Я засміялася, наливаючи чай.

— Добре, — сказала я. — Рішення прийнято.
— Яке? — одразу запитала Віка.
— Ми готуємо макарони з сиром і яєчнею, — урочисто оголосила я.

— Це або буде геніально, — сказала Іра, — або катастрофа.

— Після наших останніх двох днів, — засміялася Яна, — катастрофа нас уже не лякає.

І почався процес готування нашої нехитрої вечері.
Ну, як почався… спочатку ми ще хвилин п’ять сперечалися, хто саме буде готувати, а хто “морально підтримувати”.

— Я воду поставлю, — сказала я.
— Я контролюватиму процес, — одразу заявила Яна.
— Це нічого не робити називається, — буркнула Віка.
— Неправда, я буду керувати.

— Тоді я беру макарони, — зітхнула Іра.

Зібравши наш стратегічний набір — каструлю, макарони, яйця і сир — ми рушили на кухню.

А кухня в нашому гуртожитку — це окрема історія.
Вона була в кінці коридору, і там майже завжди хтось був. День, вечір, ніч — неважливо.

І цього разу теж.

Щойно ми зайшли, стало зрозуміло: кухня вже зайнята.
На балконі стояли двоє хлопців, курили і про щось тихо розмовляли. 

Запах сигарет змішався з ароматами чиєїсь смаженої картоплі і дешевих спецій.

— О, — тихо сказала Яна, — місцеве населення.

Один із хлопців обернувся, побачив нас і кивнув.

— Привіт.
— Привіт, — відповіли ми майже хором.

Я поставила каструлю на плиту і почала наливати воду.

— Що готуєте? — запитав один із них, видихаючи дим у відкрите вікно.
— Шедевр студентської кулінарії, — відповіла Віка.
— Макарони, — переклала я простіше.

Хлопець усміхнувся.

— Класика.

Іра вже відкривала пачку макаронів, Яна дістала яйця і уважно їх розглядала, ніби це були експонати.

— Головне, щоб вони не були старші за нас, — пробурмотіла вона.