Розділ 20

Дорога виявилася легкою.
Настільки легкою, що я майже повірила: так само буде й з екзаменом.
Наївна.

Я сиділа поруч з Вікою, дивилася у вікно і намагалася налаштувати себе на спокій.
— Все буде добре, — сказала я більше собі, ніж їй.
— Ага, — відгукнулася Віка, — головне — в це повірити до того, як нам дадуть білети.

Коли ми зайшли в аудиторію, повітря там було важке. Не фізично — морально.
Той самий запах страху, паперу і чужої паніки.

— Мені вже погано, — прошепотіла Віка.
— Дихай, — відповіла я. — Якщо що — зомлієш красиво.

Вона хмикнула, але не посміхнулася.

Нам роздали білети.
Я опустила погляд… і в голові стало порожньо.

— Це жарт? — майнула думка.
— Ми ж це вчили… правда?
— Чи це був сон?

Складалося враження, що ми не вчили нічого.
Абсолютно нічого.

Я дивилася на питання і відчувала, як у мене холодніють пальці. Слова знайомі, формулювання знайомі, а зміст — ніби хтось стер гумкою.

— Соломіє, думай, — шепотіла я собі. — Ти це знаєш. Ти це точно знаєш.

Навколо хтось уже писав, хтось нервово перегортав сторінки, хтось зітхав так голосно, ніби збирався втекти через вікно.

Віка нахилилася до мене.
— Я нічого не пам’ятаю, — прошепотіла вона з жахом в очах.
— Я теж, — чесно відповіла я. — Але панікувати будемо пізніше.

Я взяла ручку.
Глибокий вдих.
І ще один.

Добре, — сказала я собі. — По одному питанню. Просто почни.

І я почала писати. Повільно. Невпевнено. Але кожне слово тягнуло за собою наступне. Ніби пам’ять прокидалася разом зі мною.

Я не знаю, чи написала я хоч щось правильно.
Чесно — взагалі не знаю.

Я ще раз пробіглася очима по написаному, ніби намагаючись знайти там підказку від самої себе. Але літери дивилися у відповідь мовчки.

— Ну, будь що буде, — тихо прошепотіла я і піднялася.

Ноги були трохи ватяні, коли я підійшла до столу викладача. Я поклала роботу, почула коротке:
— Дякую.

І цього було достатньо.

Я вийшла за двері аудиторії, і коридор здався несподівано просторим. Наче хтось зняв з плечей важкий рюкзак, про який я навіть не усвідомлювала, що ношу.

Я притулилася до стіни, дістала телефон і глянула на екран.
Повідомлень не було.
І це чомусь не засмучувало.

Тепер нічого не залежить від мене, — подумала я.
Залишалося тільки дочекатися Віку.

Я слухала приглушені голоси з аудиторії, кроки в коридорі, чиєсь нервове хихотіння. Час тягнувся дивно повільно.

— Ну давай, Віко, — прошепотіла я. — Виходь уже.

І тоді я дозволила собі просто стояти.
Без аналізу.
Без самокопання.

Екзамен позаду.
Тепер — очікування.

Мій телефон мигнув сповіщенням.
Я опустила погляд на екран — Яна.

«Ми вже під гуртожитком. Чекаємо вас 😉»

Я усміхнулася.
Звісно ж, де б ми не були — вони вже все організували.

Минуло хвилин п’ятнадцять. Я вже встигла кілька разів пройтися коридором туди-сюди, коли нарешті двері аудиторії відчинилися, і вийшла Віка.

Одного погляду було достатньо.

— Ну? — обережно запитала я.
Вона зітхнула так, ніби з неї щойно випустили повітря.
— Якщо я це здам, то це буде чисте диво.

— Значить, ставимо на диво, — спокійно відповіла я і обійняла її за плече. — До речі, Яна писала. Вони вже під гуртожитком нас чекають.

Віка скривилася, але все ж кивнула.
— Добре. Мені зараз потрібні або друзі, або сон. А краще все разом.

Ми вийшли з корпусу, і свіже повітря ніби остаточно повернуло нас у реальність. Екзамен залишився позаду. Принаймні на сьогодні.

— Знаєш, — сказала Віка дорогою, — навіть якщо я провалюся, це був не найгірший ранок у житті.
— От бачиш, — усміхнулася я. — Прогрес.

Ми рушили в бік гуртожитку. Крок за кроком, без поспіху.
Попереду чекали Яна з Ірою, наші кімнати, ліжка і, можливо, ще кілька несподіваних розмов.

А головне — відчуття, що найважче на сьогодні вже позаду.

Ми зустрілися недалеко від гуртожитку. Яна з Ірою вже чекали нас, жваві, відпочилі й занадто веселі для людей, які ще зранку прибирали після святкування.

— Ну що, героїні науки, — усміхнулася Яна, — живі?
— Поки так, — зітхнула Віка.
— Остаточні висновки — після результатів, — додала я.

Я швидко дістала з кишені перепустку і простягнула її Ірі.
— Тримай. Ти перша.
— О, довіра, — підморгнула вона. — Не підведу.

Ми рушили до входу зі сміхом і якимось дивним відчуттям змови. Я спеціально трошки відстала, даючи дівчатам пройти першими.

Головне — щоб Іра пройшла, — думала я.
Далі вже якось розберемося.

На вахті на дівчат особливо не звернули увагу. Хтось пройшов із перепусткою, хтось просто впевнено кивнув — і цього вистачило. Я з полегшенням побачила, як Іра зникла за турнікетом.

А от коли підійшла моя черга…

— Дівчино, — озвалася вахтерка, — перепустка де?

— Я… — я усміхнулася максимально невинно. — Зараз не зі мною. Я з цього гуртожитку.

— Кімната?
— Третя секція, дев'ятий поверх… — швидко відповіла я, ніби здавала ще один екзамен.
— Прізвище?
— Соломія… — я назвала його, молячись, щоб голос не зрадив.

Вона дивилася на мене кілька секунд.
Ці секунди здалися вічністю.

— Добре, проходьте, — нарешті сказала вона і махнула рукою.

— Дякую, — видихнула я і швидко прослизнула всередину.

Я наздогнала дівчат, які вже чекали біля ліфта і ледь стримували сміх.
— Ну що? — прошепотіла Яна.
— Пройшла, — відповіла я. — Але ще трохи — і я б почала розповідати історію свого життя.

— Ти герой, — серйозно кивнула Віка.
— Я знаю, — усміхнулася я.

Ми зайшли в гуртожиток, і двері зачинилися за нами.
Маленька перемога.
Ще одна.