Розділ 19

Моє самокопання тривало ні багато ні мало — дві години.
Дві години, за які кава встигла охолонути, а я — перегорнути в голові половину свого життя.

Я сиділа, підперши підборіддя долонею, і дивилася в одну точку.
— Ну що, задоволена? — спитала я сама себе.
— Не знаю, — чесно відповіла подумки. — Але точно не шкодую.

Ці дві години були дивні.
Без паніки.
Без сліз.
Без драми.

Просто я і мої думки.

Я згадувала кожен момент останніх днів: як сміялася, як боялася, як дозволяла собі не контролювати все навколо. І чим більше згадувала, тим чіткіше розуміла — я не зламалася. Я не “збилася з правильного шляху”. Я просто зробила крок убік. І побачила, що там теж є життя.

— А якщо це був виняток? — знову підколюю себе.
— А якщо ні? — відповідаю. — А якщо це початок?

Мене навіть ця думка не лякала. Вона… інтригувала.

Я кинула погляд на телефон. Повідомлень не було.
І, що дивно, я не відчула розчарування. Легке очікування — так. Але не залежність.

— Спокійно, Соломіє, — тихо сказала я собі. — Ти жива, ти думаєш, ти відчуваєш. Це вже багато.

Коли стрілка годинника перескочила ще на кілька хвилин, я нарешті видихнула.
Самокопання закінчилося.

— Досить, — вголос сказала я і піднялася. — Час повертатися в реальність.

Екзамен сам себе не здасть.
Віка сама себе не розбудить.
А життя… життя почекає. Але я вже знала — тепер я дивитимусь на нього інакше.

— Так, Соломіє, — сказала я собі, підводячись, — філософія філософією, але якщо не розбудити це сонне царство зараз, потім буде апокаліпсис.

Я пішла коридором і вже наперед знала, що мене чекає.
Зараз тут буде не просто гуртожиток.
Зараз тут буде вулик.

Я відчинила двері кімнати і подивилася на це спляче щастя.
Яна розкинулася, мов королева, якій снилися пригоди.
Віка загорнулася в ковдру так, ніби збиралася в ній жити.
Повна ідилія. Поки що.

— Дівчатааа… — протягнула я максимально лагідно. Нуль реакції.

Добре.
План Б.

Я підійшла ближче і вже голосніше сказала:
— Підйом! Сонні красуні, у нас екзамен!

— Ммм… — простогнала Віка і перевернулася на інший бік.
— Соломіє, якщо ти зараз не замовкнеш… — пробурмотіла Яна, не відкриваючи очей.

Я зітхнула.
— Добре, я попереджала.

Я різко відсмикнула штори. Кімнату залило ранковим світлом.

— ААА! — Яна накрилася подушкою. — Ти що, ворог народу?!
— Саме так, — з посмішкою відповіла я. — Ворог вашого сну і друг вашого диплому.

Віка піднялася на ліктях і примружилася.
— Скільки часу?
— Достатньо, щоб ще не панікувати… але замало, щоб валятися, — відповіла я.

— Чай… — простогнала Яна.
— Кава, — виправила я. — Багато кави.

В кімнаті почався рух. Повільний, сонний, але невідворотний. Ковдри летіли вбік, хтось бурчав, хтось шукав телефон, хтось — шкарпетки.

— Я ж казала, — бурмотіла Віка, — що не треба було те друге вино…
— Ти сама його налила, — не піднімаючи голови, відповіла Яна.
— Я була під впливом!
— Чого?
— Святкового настрою!

Я дивилася на них і ловила себе на думці, що посміхаюся.
Так, зараз буде шумно.
Так, зараз буде хаос.

Але це мій хаос.
І моє сонне царство вже прокидалося.

Так як мені та Вікторії потрібно було на екзамен, ми, звісно ж, перші зайняли ванну.
Ну… «зайняли» — це гучно сказано.

Точніше, Віка засіла там.

— П’ять хвилин! — крикнула вона з-за дверей.
— Віко, ти так щоранку кажеш, — спокійно відповіла я, спершись на стіну.
— Це інші п’ять хвилин! Екзаменаційні!

Я тільки пирхнула.
Мій список ранкових процедур був максимально короткий і реалістичний:

1. Вмитися.
2. Почистити зуби.
3. Не виглядати так, ніби мене знайшли після нічного клубу.

Все. Я готова.

Я спокійно чекала своєї черги, притулившись плечем до дверей, поки з ванни лунали звуки води, косметичних баночок і коментарі Віки в стилі: — Ні, це не той крем…
— Де мій тон?
— Солю, якщо я провалю екзамен, знай — це через цю підводку!

— Віко, — озвалася я, — якщо ти провалиш екзамен, то точно не через підводку.
— Дуже смішно, — буркнула вона. — Ти просто спокійна, бо вчила.

Я усміхнулася.
Так, я була спокійніша. Але не тому, що вчила більше.
Просто після останніх двох днів екзамен здавався… чимось дуже земним і зрозумілим.

Нарешті двері ванни відчинилися, і Віка вийшла, обгорнута рушником і з виглядом людини, яка щойно виграла битву.

— Давай, твій вихід.
— Мені дві хвилини, — сказала я і прослизнула всередину.

Холодна вода на обличчя — і я ніби остаточно повернулася в реальність.
Дзеркало показало втомлену, але живу дівчину. Очі блищали. Не від недосипу — від чогось іншого.

— Ну що, Соломіє, — тихо сказала я собі, чистячи зуби, — екзамен — це дрібниці. Головне — не загубити цей стан.

Я вийшла з ванни, готова.
Без паніки.
Без зайвих думок.

Ми залишили Яну та Іру в квартирі.
У них була важлива місія — привести все до ладу і залишити квартиру в такому ж вигляді, в якому ми туди прийшли.

Благо, роботи було не так вже й багато.
— Зібрати сміття.
— Винести пляшки.
— Помити посуд.

Не генеральне прибирання після апокаліпсису, а звичайнісіньке “після дня народження”.

— Все, — сказала Яна, махнувши рукою, — йдіть уже, екзаменаційні мучениці.
— Якщо що, ми тут все замажемо, — підморгнула Іра.
— Навіть сліди святкування? — уточнила Віка.
— Особливо їх, — усміхнулася Яна.

Я глянула на них і зловила себе на відчутті теплоти.
Отакі моменти — дрібні, прості — і роблять друзів друзями.

— Ми вам винні, — сказала я, закидаючи сумку на плече.
— Здасте екзамен — і квити, — відмахнулася Яна.
— Не здасте — теж квити, але з коментарями, — додала Іра.