Розділ 18

— Так, — сказала я, ховаючи телефон під подушку, — ніхто нічого більше не читає.
— Пізно, — Яна плюхнулася поруч. — Ми вже все побачили по твоєму обличчю.
— Воно в мене нормальне, — буркнула я.
— Воно в тебе закохане, — винесла вердикт Віка.

— Я не закохана, — швидко відповіла я. — Просто… ніч була дивна.
— Ага, — кивнула Іра. — Дивна ніч, поцілунок на світанку, повідомлення з усмішкою. Класика.

Я зробила ковток вина й відчула, як тепло розливається по тілу.
— Дівчата, давайте просто посидимо. Без аналізу мого особистого життя. Хоч п’ять хвилин.

— Добре, — занадто швидко погодилася Яна. — Але поки ти не відповіси ще раз.

Телефон завібрував.
Я навіть не дивилася.

— ВІН ЗНОВУ ПИШЕ, — закричала Віка.
— Я вас ненавиджу, — простогнала я, але все ж взяла телефон.

Роман:
«Я радий. І… дякую за сьогодні. Це було дуже класно».

Я зависла.
— Ну? — Яна підперла підборіддя руками.
— Що він написав?
— Соломіє, не мовчи, це жорстоко.

— Він написав, що йому було класно, — тихо сказала я.

Настала пауза.
А потім:

— АААААА! — хором.
— Все, — Яна встала. — Це точно знак.
— Який ще знак?!
— Що завтра ти будеш знову з ним говорити.
— Або післязавтра.
— Або через тиждень.
— Але будеш, — підсумувала Віка.

Я знову подивилася на екран. Пальці трохи тремтіли.
«І мені було класно. Не очікувала, але… рада, що так сталося».

Відправила.
І одразу ж відклала телефон, ніби він міг обпекти.

— Все, — сказала я. — Тепер точно все.
— Ні, — Яна налила ще вина. — Тепер святкуємо твоє майбутнє щастя.
— ЯНО!
— Жартую… наполовину.

Ми сміялися, говорили про дурниці, про плани, про те, як завтра всі будемо не в формі. Але я ловила себе на тому, що чекаю. Кожної вібрації. Кожного звуку.

Телефон більше не писав.
І в цьому було щось правильне.

Я лягла на диван, дивлячись у стелю, і подумала:
Можливо, це просто одна ніч. А можливо — початок чогось, чого я зовсім не планувала.

Я навіть не пам’ятаю моменту, коли заплющила очі. Просто — раз, і темрява.
Півтори доби без сну зробили свою справу.
Ну і вино, звичайно ж 🙃 — будемо чесні.

Прокинулася різко, від будильника. Той самий противний звук, який ніби кричить: «Ну що, романтика закінчилася, повертайся в реальність».
Я простягнула руку, намацала телефон і вимкнула його з другого разу.

Голова трохи важка, але не критично.
— Дякую, організме, — пробурмотіла я собі під ніс і повільно вилізла з-під пледа.

На кухню я йшла навшпиньки, хоча й розуміла — якщо хтось спить, то вже нічим не розбудиш. Але кухня зустріла мене тишею. Абсолютною.
Ні Яни, ні Іри, ні Віки.

— Ого, — тихо сказала я. — Я перша. Це щось нове.

Поставила чайник, дістала каву, автоматично зробила все на автопілоті. І тільки коли перший ковток обпік губи, мозок остаточно прокинувся.

Я глянула на годинник.
Потім ще раз.
А потім зависла.

— Чотири години… — прошепотіла я.

Чотири години до екзамену.
У нас з Вікою.

Я сперлася на стільницю, вдихнула аромат кави і вперше за ранок усміхнулася.
Не тому, що попереду екзамен.
А тому, що вперше за довгий час у мене не було паніки.

Чотири години — це майже вічність, — подумала я.
Можна ще випити кави.
Можна розбудити Віку.
Можна разом поворчати, що ми знову все вивчили, але все одно хвилюємося.

Я зробила ще один ковток і глянула у вікно.
Ранок був спокійний. Надто спокійний для мого внутрішнього хаосу.

— Ну що, життя, — тихо сказала я. — Поїхали.

Ну що, Солю…
— Серйозно? — питаю я сама в себе, дивлячись у чашку з кавою, ніби там зараз з’являться відповіді.
— Так, — відповідаю подумки. — Саме серйозно. Включаємо аналіз.

Добре.
Факти.

За останні дві доби: — ніч без сну ✔
— клуб ✔
— алкоголь ✔
— світанок біля озера ✔
— незнайома компанія ✔
— прогулянка містом о шостій ранку ✔
— поцілунок з хлопцем, ім’я якого ти спочатку навіть не пам’ятала ✔
— повідомлення від нього ж ✔

За попередні 17 років: — школа
— дім
— “будь чемною”
— “не виділяйся”
— “подумай, що скажуть люди”

— Ну і як тобі такий контраст? — з іронією питаю себе.

Чесно?
Трохи страшно.
Дуже дивно.
І… неймовірно живо.

— Ти ж не така, — озивається мій внутрішній голос, той самий, який завжди вмикається не вчасно.
— Яка — не така? — відразу злюся я.
— Ти не та, що ходить по клубах, п’є вино і цілується з майже незнайомими хлопцями.
— А звідки ти знаєш, яка я? — різко відповідаю сама собі.

Пауза.
Мовчання.

— Ти ж завжди була правильною, — несміливо продовжує голос.
— Я була зручною, — виправляю я. — Це не одне й те саме.

Я згадую той момент.
Його погляд.
Поцілунок.
Свою розгубленість… і те, що я не відсмикнулася.

— Ти ж не жалієш, — тихо питаю себе.
— Ні, — відповідаю майже одразу. — Навіть близько ні.

Мені не соромно.
Мені не бридко.
Мені не хочеться “відмотати назад”.

Мені просто незвично бачити себе іншою.

— Може, ти просто втомлена?
— Може.
— А може, це вино?
— Може.
— А може… ти просто дозволила собі жити?

І от тут я зависаю.

Бо це питання — болюче.
Скільки разів я не дозволяла?
Не йшла.
Не пробувала.
Не говорила.
Не дивилася так, як хотіла.

— І що тепер? — питаю я сама в себе, роблячи останній ковток кави.
— А тепер — екзамен, — усміхаюся подумки. — А далі… побачимо.