Розділ 17

Вечір у кафе був уже зовсім іншим — спокійнішим, м’якшим, ніби місто саме приглушило звук після нашого домашнього шуму. Ми сиділи за невеликим столиком біля вікна, і тепле світло ламп робило всіх трохи красивішими й дуже затишними.

— Нарешті їжа, — з полегшенням видихнула Яна, беручи палички. — Я думала, що помру дорогою. — Ти казала це кожні п’ять хвилин, — усміхнулася Іра. — Бо це була правда, — серйозно відповіла Яна і взяла перший рол.

Ми їли неквапливо. Суші були смачні, саме такі, як треба для довгих розмов: не надто важкі, але достатньо “святкові”. Хтось постійно тягнувся до соєвого соусу, хтось плутався з імбиром, а Віка знову сміялася з того, що “паличками їсти — це спорт”.

— Якщо я впущу ще один рол, — сказала вона, — я офіційно переходжу на виделку. — Зрадниця традицій, — засміялася я.

Ми говорили про все і ні про що: про роботу, плани, дурні історії з минулого, згадували шкільні моменти, сміялися з фраз, зрозумілих тільки нам. Було добре. Без поспіху. Без зайвих слів.

Після кафе ми вирішили трохи пройтися. Місто було вечірнє, спокійне, з ліхтарями, які відбивалися в асфальті. Ми йшли повільно, плече до плеча, кутаючись у куртки й сміх.

— Люблю такі вечори, — тихо сказала Іра. — Коли нічого не треба доводити. — Просто бути, — додала Яна. — І їсти, — вставила Віка. — Обов’язково, — підтримала я.

Ми ще трохи походили, зробили кілька фото на телефон, обговорили, хто як виглядає в нічному освітленні, і зрештою вирішили повертатися. Втома була приємною — не тією, що виснажує, а тією, що залишається після хорошого дня.

Коли ми знову зайшли в квартиру, стало тихо й по-домашньому. Куртки полетіли на стільці, взуття — біля дверей, а ми розійшлися хто куди з чашками чаю в руках.

Я сіла на диван і подумала, що цей день народження був не про гучність чи масштаб.
Він був про людей, тепло і відчуття, що ти — саме там, де треба, і саме з тими, з ким хочеться.

Я не знаю з яких запасів, де і як, але Яна урочисто з’явилася з двома пляшками вина. Саме з’явилася — з тією самою посмішкою, яка не віщує нічого спокійного.

— Та-дам, — сказала вона, ставлячи пляшки на стіл.
— Яно… — простягнула я, вже знаючи, що це погана ідея.
— День народження, — невинно знизала плечима вона. — Раз на рік можна.
— Дві пляшки — це “можна”? — скептично перепитала Віка.
— Це “треба”, — втрутилася Іра. — Для настрою.

Боже, вони зведуть мене з розуму.

Я тільки видихнула і сперлася спиною на стільницю, спостерігаючи, як Яна вже шукає штопор, ніби заздалегідь знала, де він лежить. Звісно знала.

— Я просто попереджаю, — сказала я, — я сьогодні культурна.
— Соломіє, — засміялася Яна, — ти це казала і минулого разу.
— І чим усе закінчилося?
— Було весело, — хором відповіли вони.

Вино розлили по келихах, кухня знову наповнилася сміхом і тим особливим шумом, який буває тільки пізно ввечері, коли нікуди не треба бігти. Я зробила маленький ковток і відчула, як напруга дня повільно відпускає.

— За Яну, — сказала Іра, піднімаючи келих.
— За іменинницю, — додала Віка.
— І за те, щоб завтра ніхто нічого не шкодував, — тихо сказала я.

— Запізно, — засміялася Яна.

І я вже розуміла: цей вечір точно не закінчиться просто “чаєм і розмовами”.

Після першого келиха все якось непомітно стало м’якшим. Слова — сміливішими, сміх — гучнішим, а кухня — тіснішою, бо ми всі зібралися навколо столу, ніби боялися щось пропустити.

— Ну що, — Яна хитро на мене подивилася, крутячи келих у руці, — тепер можна офіційно питати?
— Ні, — одразу відповіла я.
— Я ще навіть не спитала!
— Я знаю, що ти хочеш спитати.

Віка театрально зітхнула й відклала телефон.
— Боже, яка інтрига. Соломіє, ти або розповідаєш сама, або ми починаємо версії вигадувати.

— І повір, — додала Іра, — наші версії тобі не сподобаються.

Я зробила ще ковток вина, тягнучи час. В голові знову сплив Роман. Його усмішка. Те “біжи, тобі треба вчитися”. І той поцілунок… Чорт.

— Добре, — здалася я. — Але без перебивань.
— Ми мовчимо, — серйозно сказала Яна.
— Дуже мовчимо, — підхопила Віка, перехрестивши пальці за спиною.

— Коротко: так, я не пішла з вами. Так, ми сиділи “п’ять хвилин”. Ні, це не було п’ять хвилин.
— Ага, — кивнула Іра. — Уже цікаво.
— І… — я зам’ялася, — він мене поцілував.

На секунду настала тиша. А потім кухня вибухнула.

— Я ТАК І ЗНАЛА! — закричала Яна.
— Ой та не кричи, — засміялася Віка, — вона ще не все сказала.
— Ну? — Іра нахилилася ближче. — І як?

— Несподівано, — чесно відповіла я. — Дуже. Я просто… зависла.
— Але відповіла? — примружилася Яна.
Я кивнула.
— Трохи. Невпевнено.

— Соломіє, — урочисто сказала Віка, — це називається початок історії.

Я відчула, як щоки зрадницьки горять.
— Та не перебільшуйте. Це могла бути просто ніч, емоції, вино…
— Стоп, — перебила Іра. — Вино було зараз. Тоді його не було.
— І поцілунки просто так не стаються, — додала Яна.

Я замовкла. Вони мали рацію, і це лякало.

— А номер ти дала? — буденно спитала Віка.
— Дала… ну, він попросив.
— ВСЕ, — Яна плеснула в долоні. — Другий келих за нову романтичну лінію!

— Яно!
— Що? День народження. Мені можна.

Ми знову засміялися. Вино повільно закінчувалося, а розмови ставали все щирішими: про страхи, про мрії, про те, ким ми хочемо бути через кілька років і ким боїмося не стати.

Я сиділа, слухала їх і думала, як дивно все складається. Ще вчора — екзамени й гуртожиток. Сьогодні — поцілунок, вино на кухні й відчуття, ніби щось у моєму житті тихо зрушилося з місця.

І, чесно… мені це навіть подобалося.

Раптом мій телефон тихо мигнув. Один раз. Коротко. Але цього виявилося більш ніж достатньо.
Я машинально глянула на екран — і серце пішло кудись у п’яти.

Роман:
«Ти вже дісталася? 🙂»