Розділ 16

Ми нарешті дісталися до будинку, де зараз була Яна. Я глянула на годинник — ще зовсім ранок, але адреналіну було стільки, ніби пізній вечір перед великим сюрпризом.

Телефон тихо завібрував.
Повідомлення від Іри:

“Код домофону скинула. Двері в під’їзд відкриті. Я її затримаю 😉”

— Все, — прошепотіла Віка. — Пішов план у дію.

Ми швидко, майже навшпиньках, зайшли в під’їзд. Навіть ліфт здавався надто гучним, тому ми піднімалися сходами, стримуючи сміх і дихання. На кожному поверсі я ловила себе на тому, що серце б’ється занадто голосно — раптом почують?

Біля дверей квартири ми зупинилися. Тиша. Лише десь усередині чути приглушені голоси — Іра явно старалася.

— Швидко, — прошепотіла я.

Ми поставили торт просто на тумбочку біля дверей. Обережно, майже церемонно я почала вставляти свічки. Одна. Друга. Третя… Я рахувала подумки, боячись помилитися.

— Не переплутай, — прошепотіла Віка. — Мовчи, — так само тихо відповіла я, але усміхнулася.

Коли всі свічки були на місці, я дістала запальничку. Клац — і перше маленьке полум’я загорілося. За ним друге. І ще. У коридорі запахло солодким тортом і теплим воском.

— Готова? — прошепотіла Віка. — Так, — кивнула я.

Ми перезирнулися, на мить затамували подих — і я тихо постукала у двері.

Тук-тук.

Свічки тремтіли, полум’я ледь коливалося, а в мене всередині все завмерло в очікуванні.

Кілька секунд нічого не відбувалося.
Я вже встигла подумати, що Іра не встигла, що Яна щось запідозрила, що ми стоїмо тут із палаючими свічками, як дві дивні змовниці…

І раптом — клацнув замок.

Двері повільно відчинилися.

Яна стояла на порозі в домашній футболці, з трохи розкуйовдженим волоссям і абсолютно розгубленим обличчям. Вона ще не встигла нічого зрозуміти — лише дивилася на торт, на свічки, на нас.

— 🎶 Happy birthday to you… 🎶 — першою заспівала Віка.

Я одразу підхопила, і наші голоси злилися: — 🎶 Happy birthday to you… 🎶

Яна кліпнула очима. Один раз. Другий.
А потім прикрила рот рукою.

— 🎶 Happy birthday dear Yaaana… 🎶

І тут вона вже не стрималася — засміялася, але в очах з’явилися сльози. Ті самі, справжні, які бувають не від смутку, а від переповнених емоцій.

— 🎶 Happy birthday to you! 🎶

— З днем народження! — видихнули ми в один голос.

— Ви… ви серйозно? — Яна зробила крок назад, пропускаючи нас у квартиру. — Я думала, ви жартуєте… Я думала, ви спите!

— Ага, — озвалася Іра з глибини квартири, — я теж “випадково” не дала тобі піти у ванну ще п’ятнадцять хвилин.

Яна обернулася до неї: — То це ти?!

— Я, — гордо кивнула Іра.

Я простягнула торт ближче. — Загадуй бажання. Тільки одне. І серйозне.

— Можна два? — шмигнула носом Яна. — Ні, — хором сказали ми з Вікою.

Вона засміялася крізь сльози, заплющила очі, на кілька секунд завмерла…
і задула свічки.

Полум’я згасло, залишивши після себе тонкий димок і відчуття, ніби в цій квартирі стало тепліше.

— Я вас обожнюю, — тихо сказала Яна й раптом кинулася нас обіймати. — Серйозно. Це найкращий ранок у моєму житті.

Я обіймала її й думала, що от у такі моменти все стає на свої місця. Без сумнівів, без питань, без “як правильно”.

Класно мати таких хороших друзів поруч.
От просто — класно. Без пафосу, без гучних слів. Усвідомлення накрило мене, коли ми всі пройшли на кухню, тісну, трохи захаращену, але таку живу.

Іра одразу поставила чайник. — Так, іменинниця, сідай, — командувала вона. — Гості самі себе не обслуговуватимуть.

— Я взагалі-то іменинниця, — спробувала обуритися Яна. — Саме тому, — не моргнувши оком відповіла Іра.

Ми розсміялися.

Віка вже крутилася з телефоном. — Ні-ні, нікуди не сідаємо, спочатку фото. Ставайте ближче. Яна — в центр.

— Я не готова! — засміялася Яна. — У мене ж домашня футболка! — Це атмосфера, — авторитетно заявила Віка. — Усмішки!

Клац.
Ще клац.
Сміх, переробки, ще одне фото, ще одне — вже з тортом, зі свічками, з дурними позами й випадковими кадрами, де хтось кліпає або сміється занадто широко.

— Це не видаляти! — вигукнула Яна, заглядаючи Віці через плече. — Навіть не думай, — відповіла та. — Це золото.

Нарешті ми сіли за стіл. Чай пахнув м’ятою, торт — шоколадом, і все це разом створювало відчуття затишку, ніби світ за вікном можна було на мить поставити на паузу.

— Ну що, — сказала Іра, розрізаючи торт, — за плани на вечір?

— Плани? — Яна хитро усміхнулася. — У мене є ідея.

— Я вже боюся, — пробурмотіла Віка.

— Та нічого страшного! — заперечила Яна. — Просто… невеличке продовження святкування.

Я відпила чай і спокійно сказала: — Якщо це знову клуб — я пас.

— Ні, — швидко відповіла Яна. — Цього разу щось спокійніше. Можемо зібратися тут, фільм, піца…

— О, це вже звучить як план, — кивнула Іра.

— Або піти погуляти, — додала Віка. — Якщо погода дозволить.

— А Соломія що думає? — Яна подивилася на мене уважно.

Я на мить задумалася. — Я за будь-що, де буде чай, сміх і ви, — чесно відповіла я.

— Все, вирішено, — підсумувала Яна. — Це мій день народження, і я хочу провести його з вами.

Ми чокнулися чашками з чаєм, як келихами. — За це, — сказала я тихо.

На вечір дівчата вирішили одноголосно: йдемо на суші.
Ні піци, ні фільмів удома — “день народження все ж”, як авторитетно заявила Яна.

— Я хочу роли. І багато, — сказала вона, вмощуючись на дивані з виглядом людини, яка має повне моральне право хотіти все й одразу. — Ти хочеш їх завжди, — зауважила Віка. — Але сьогодні — офіційно, — парирувала Яна.

Ми почали збиратися. Точніше, робити вигляд, що збираємося. Бо насправді це виглядало як хаотичний рух з кімнати в кімнату.

— Соломіє, ти бачила мій гребінець? — крикнула Іра з ванни. — На підвіконні! — відповіла я, не піднімаючи голови. — Поруч із твоїм хаосом.