Світанковіло

Сонце ще ніжилося за горизонтом, тільки ледь позолотілі хмари видавали його присутність. Зоряне намисто зникало на очах, а срібний півмісяць схопився за хмару та не бажав покидати небесну полонину.
Марта ж ніжилася в обіймах парубка. Вона лоскотала його своїми косами, що розкинулися на заквітчаній подушці, немовби струмки весною.
Хлопець повільно видихав дим цигарки та гладив оголене плече дівчини.
-Остапе, я такою щасливою не була ніколи. Тільки з тобою я живу. Тільки з тобою я справжня.
Юнак посміхнувся:
-Знаю. У мене теж так.
-То... не їдь...
-Марто, я не можу тут бути. Вони застрелили Михайла. Кілька днів тому його рідні отримали листа. І наступним можу бути я.
-Не кажи так...
-Ти вже доросла і розумієш, що у мене тут тільки два варіанти: писати те, що потрібно владі, або не писати зовсім. 
-Остапе, а якщо перечекати деякий час? А тоді все зміниться.
-Не зміниться, маленька... Не зміниться...
Хлопець докурив цигарку та обійняв дівчину:
-Я хочу продовжувати писати. Я вже підготував свою наступну збірку. І якщо вона не побачить світ у цій країні, то я повинен видати її закордоном. Ти ж розумієш мене, як ніхто інший, пташко.
-Так...
-Люди повинні знати правду. Тут мені закрили рота, але там я не мовчатиму. Я усвідомлюю, що мене вже давно шукають, тому це остання надія.
-Ти маєш рацію. Твої книги повинні видаватися. Не можна більше переховуватися і прикривати свій талант червоним стягом.
-Їдь зі мною, рідна, - юнак поцілував носик та вдивлявся у збентежені очі. - Справді. Ти потрібна мені там.
-Не можу, Остапе... Тут моя мрія, університет. Як я все залишу?
-Ти зможеш навчатися там, працювати в школі.
-Моє покликання тут.
-Спробуй зі мною, будь ласка.
-Ти вже не повернешся?
-Не знаю, Марто.

Юнак поглянув у вікно. Світанковіло. Він піднявся з ліжка та підійшов до стола, на якому стояв пакунок:
-Це тобі, пташко, - Остап вимучено посміхнувся.
-Що це?
-Подарунок. Поглянеш, коли я піду.
Дівчина підійшла до нього та обняла. На очах тремтіли сльози, горло болісно нило. Слів було так багато і водночас так мало, щоб описати почуття. 
-Я повинен іти, - хлопець залишив на її губах медовий поцілунок та почав одягатися.
Марта мовчки слідкувала за його рухами. Думала, чи побачить коханого колись, чи доля дасть їм шанс...
Остап поглянув на годинник - 20 хвилин до потяга.
Ще кілька слів, ще кілька спроб переконати дівчину, а потім двері зачинилися і кімнату охопила така болюча тиша.
Юнак спускався сходами. Він не знав, чи доля ще подарує їм шанс, але вирішив використати останній. Тепер усе в її руках...