Очі зустрілися

"Я тоді була найщасливішою... Здавалося, у нас попереду ще все життя, а була тільки одна ніч..."

Він не тримав у руках букет півоній, які так любила дівчина. У кишені був тільки невеличкий годинник на ланцюжку та кілька цигарок. Чорні туфлі, торкаючись тротуару, залишали тихий звук, який танув у вечірньому місті. 

Він зупинився, коли побачив перед собою дівчину: маленька і тиха... Він пам'ятав. Її обличчя сяяло, коли останні промені сонця торкалися невеличкого носика, ледь привідкритих рожевих губ та ластовиння, впліталися у каштанові локони... Він знову потонув у темних бездонних очах. Хоча ні. Він навіть не старався вибратися з цих двох океанів.

Дівчина зашарілася, але не відвела погляд. Тільки руки, що стиснули клинову спідницю, виказували її тривогу.

-Остапе...

Вона не запитувала, тільки видихнула, побачивши парубка.

-Марто, я...

Дівчина кинулася в обійми, наче цей хлопець був її останнім порятунком.

-...щасливий, - усміхнувся Остап та вдихнув запах шовкового волосся. - Давай руку.

Марта підняла голову та посміхнулася. Він бачив, що очі дівчини вже блищали від сліз, тому поцілував носик і засміявся:

-Ти не змінюєшся: знову думаєш, що я твоя носова хустинка. Мабуть, навмисне хочеш заплямити мою білосніжну сорочку.

Дівчина нахмурила чорні брови:

-Зовсім ні, я просто не втрачаю надії, що сльози допоможуть мені дібратися до твого серця.

-Ти вже там, маленька. Тільки це таємниця, - хлопець приклав вказівний палець до своїх уст, - для всіх інших я серйозний і безсердечний.

Пара засміялася. Кожен із них хотів приховати тривогу, яка висіла в повітрі, ніби перед грозою.

-Ходімо вже, - сказала дівчина.