Розділ 5. Більш-менш

Декілька днів пройшли в тиші та самотності. Я лежала, дивилася на білу стелю, намагаючись знайти там чи то тріщини, чи то сенс мого поганого життя.

Їсти не їла від слова зовсім. Не хотілось. Та що там… мені жити не хотілося!

Начальниці, яка цікавилася, коли я з'явлюся на роботі, сказала, що хворію. А що, я ж навіть не збрехала. Я хворіла душею. Чи серцем? Та кому яке діло?!

У фізичному плані я також ставала дедалі слабшою… Зрідка пила лише воду і знову гіпнотизувала стіну, іноді провалюючись думками кудись.

У такі моменти мені навіть здавалося, що чую якісь сторонні звуки. Але я на них не реагувала.

Навіть думати про те, що буде з моїм життям, мені зовсім не хотілося.

***

Гуркіт, що стався десь на краю свідомості, затих. На зміну йому прийшло розчарування.

Мене потривожили… Вирвали з небуття, невагомості, смутку.

- По… Поло?! Ти чого, маленька? – знайомий із дитинства запах огорнув мої легені, викликаючи непотрібну ностальгію. Льошка називав мене так тільки у певні моменти.

Не відпускаючи мою голову, він командував, роздавав вказівки комусь. Через пару митєвостей моє тлінне тіло пронизав біль у районі зап'ястя. Ліниво розплющивши очі, я побачила тонку нитку крапельниці, що тікала кудись вгору.

Скільки часу я була відсутня в цьому житті - не маю жодного поняття та бажання знати це теж не маю.

Прокинувшись пізніше, я відчула себе фізично краще. Внутрішньо ж була якась... отупіла чи що?

Відчуття, ніби мені обрізали крила.

- Поло, дівчинко моя, більше мене так ніколи не лякай, - тихий голос від крісла, що стояло біля мого ліжка. - Як почуваєшся?

- Більш-менш, - я спробувала натягнути на губи неслухняну усмішку. Дуже сподівалася, що збоку вона не нагадувала оскал. - Дякую.

Як я почувала себе?

Боляче, але холодно. Порожньо. Там, де мало бути серце.

- Пробач, - тихо промовив Льоша. Я повернула до нього голову здивовано. Це слово зараз справді вилетіло з його рота? Невже це сказав мій друг, мій колишній майбутній чоловік?

Льоша ніколи не вибачався. О взагалі ніколи. Вважав це виявом слабкості. Жартував? Так. Переводив тему? Обов'язково. Але ніколи в житті я від нього не чула слово «вибач».

- Я був неправий, - обухом по голові. Вибив все, що не добив раніше. – Будь ласка, подумай.

Він нахилився до мене і розтис мою руку. Я відчула протверезно гарячий дотик зігрітого його теплом металу.

- Ти знаєш, що ти для мене більше, ніж наречена.

Я кивнула. Я знаю. Довгий час ми були один для одного всім. І тільки моя норовлива витівка все зіпсувала...

- Я подумаю… Льошо… – тихо промовила, заплющуючи очі.

Дотик пальців до моєї щоки відчула ще до того, як він стався. З ним я завжди знала, що станеться. Знала, як поводитися. Знала, що сказати та що відповісти.

Тільки від себе тепер не знала, чого чекати.

Наступні декілька тижнів пройшли у постійній присутності Льоші. Він знову став для мене тим, ким був раніше. Топив у теплі своєї невмілої турботи та радості знайомих очей.

І одного вечора я не помітила, як сама одягла кільце, що лежало на тумбочці. Вдягла, щоб більше його не знімати.

Наш час

- Поліно, привіт! Де ти пропадаєш? Через десять хвилин у нас планерка, а тебе ще в офісі немає, – грізно промовила моя керівниця.

- Варе, - зітхнула я, - ми ж начебто з тобою домовилися.

- Щоб була тут рівно о восьмій! - буркнула вона і відразу ж поклала слухавку.

Варвара була наче й непоганою, але іноді нагадувала мені мегеру. Тим більше, що не далі, як півгодини тому, я повідомила їй, що сьогодні затримаюся.

Не те, щоб я була непунктуальною, але життя піднесло мені сьогодні свиню. Причому у прямому значенні цього слова. І навіть не одну.

Я «присіла» на хвіст великої вантажівки для перевезення тварин. Їхала повільно. Ненавиджу ганяти. Взагалі ненавиджу швидкість.

Зазвичай ніколи так не їду.

Ось і сьогодні, як завжди, нікуди не поспішала. Вийшла заздалегідь, як тут…

Переді мною на світлофорі зупинилася вантажівка. Та сама, за якою я пленталася вже цілих три квартали. Все як належить - по другій смузі.

Миготливе світло змінилося на зелене. Махіна попереду різко смикнулася, і я як в уповільненій зйомці спостерігала невеликих світло-рожевих свинок, що вистрибували на дорогу. Поросятка одразу ж кинулися навсибіч.

Від несподіванки я трохи пригальмувала. І тут же пролунав жахливий звук, що смикнув мене вперед і боляче затягнув пасок безпеки на моїх грудях. Це машина, що їхала за мною, успішно «поцілувала» мій зад. І в цей момент, розуміючи, що точно запізнюся, я й подзвонила до своєї керівниці.

***

У величезну будівлю нашого телеканалу я залетіла на годину пізніше від початку роботи. Вислухала про себе стільки нових і незнайомих досі слів.

- Знаєш, люба, а в мене для тебе є новина, - закінчила свою гнівну тираду Варвара, а потім ледве не застрибала і не заплескала в долоні. Я ж радіти не поспішала. І, як виявилося, зовсім не дарма. - У тебе незабаром відрядження, - я уважно слухала і взагалі ніяк не реагувала. Мені треба було знати лише одне – куди.

Я мовчала і просто чекала. Серце більше не боліло. Я пережила.

- Поліно, на це питання тобі зможе відповісти Ярослава*! - видала зраділа Варя.

Здається, цієї хвилини я зависла, мій мозок зламався і хотів бути перепрограмованим.

Як керівниця нашого телеканалу могла бути поінформованою про відрядження звичайного співробітника?

- Йди-йди. Яся на тебе вже чекає, - Варвара підштовхнула мене до дверей, що вели у коридор.

- Я можу відмовитись? - запитала з надією, щоб відразу почути жорстке «ні».

- Що ж ... Тоді добре, - кивнула Варі та пішла з високо піднятою головою.

Поволі брела коридорами і сходами величезної будівлі, свідомо уникаючи ліфти. Я начебто відтягувала годину своєї каторги.