Розділ 3. Втеча

Наступний день пройшов, як і на будь-якій іншій конференції, дуже насичено. Змінювалися спікери, мінялися теми, тільки хвилювання у моєму безглуздому серці залишалося незмінним.

Даремно, воно, правда, старалося. Адже винуватця внутрішньої бурі ніде не було видно.

- Перекусимо? - запитав Олег в обідню перерву, і я не знайшла жодної причини відмовитися.

Залишатися на фуршет, який тут же проводився для журналістів, зовсім не хотілося. Чи не краще нам вирушити в місто і посидіти в одній з колоритних марокканських кафешок, щоб хоч на секунду поринути в місцеву атмосферу та відчути себе в іншому, відмінному від нашого, світі?!

Їсти важку їжу зовсім не хотілося, тому на допомогу прийшли усілякі фруктові нарізки. А ще охолоджували душу холодні безалкогольні лимонади.

За неспішною бесідою з колегою пролетіла добра частина обіду, і нам, на жаль, треба було повертатися у сувору прохолоду конференц-залу. Робота кликала за собою, дуже недвозначно натякаючи на свою присутність стрімко галопуючими стрілками годинника.

Як тільки ми з'явилися в напівпустому приміщенні, куди повернулися з фуршету поки що далеко не всі присутні тут журналісти, ми побачили нашого вчорашнього знайомого. Винуватець моїх мрій про щось тихо розмовляв з батьком, стоячи до нас спиною.

Я зайняла своє місце у довгому ряді однакових стільців, Олег вирушив до камер. Витягла телефон, маючи намір ще якийсь час зануритися у віртуальну реальність, втікши туди від очікування.

- Привіт, - почула тихий голос. Здригнулася від відчуття дежавю, коли мене огорнув ледь знайомий терпкий аромат чоловічої туалетної води.

Повернулася та підвела голову.

- Ой, - тільки й сказала, побачивши просто перед своїми очима невеликий акуратний букет крихітних білих троянд. Тонкий п'янкий запах одразу ж викликав на моїх устах усмішку. - Дякую, - тихо прошепотіла, змушуючи себе не червоніти і подивитися просто на чоловіка.

- Поліно, дозвольте запросити вас сьогодні повечеряти, - низькі нотки пробиралися під шкіру, вплітаючись у мої нервові закінчення. - Проста вечеря. Без будь-якого підґрунтя, - швидко додав він, вправно замінивши слово «продовження».

Я певний час вагалася, уткнувшись носом у ніжні пелюстки. У моєму серці боролися два цілком протилежні почуття – сором лише за те, що припустилася думки про таку можливість, і захоплення від того, що саме ця людина хотіла б поспілкуватися зі мною ближче.

Зрештою я вирішила, що вечеря в жвавому ресторані, яка ні до чого не зобов'язувала, нічого не змінить у моїй долі. Я як збиралася, так і вийду заміж. А поки що... ну не заборонено ж мені спілкуватися з чоловічою статтю, справді?! Адже ми не в Середньовіччі живемо начебто...

Мені, як і будь-якій жінці, було приємно отримувати компліменти та маленькі знаки уваги. На жаль, мій майбутній чоловік мене таким ніколи не балував. Хотілося б замінити слово "ніколи" хоча б на "рідко", але це було б абсолютною неправдою. Льоша у мене зовсім не романтик. Ніколи не був і ніколи не буде.

Але це зовсім не означає, що мені неприємно стискати тонкі стебла з дбайливо зрізаними шипами і ховати збентеження за білою вуаллю візуалізованої ніжності.

- Добре, - все ж таки видихнула я. - Тільки якщо зовсім не довго.

- Хай буде, як ви скажете, - приємне тепло прихованої радості розлилося на гарному обличчі Іллі. - Радий кожній хвилині, проведеній з вами.

Я промовчала, хоча зараз мені, як не парадоксально, хотілося втекти від цього чоловіка якнайдалі. Хотілося б більше його ніколи не бачити. Адже він підривав мій звичний - так, запліснявілий і сухий, але такий знайомий - навколишній світ.

На щастя, в зал почали підтягуватися журналісти, яким я була шалено вдячна за те, що позбавили мене необхідності придумувати щось у відповідь на таке (щире?) зізнання, що ніби-то йшло від душі.

Буквально за п'ять хвилин, протягом яких Ілля встиг повідомити мені назву та адресу ресторану та зникнути, конференція продовжилася.

Я знову і знову намагалася вникнути в нудні розмірковування поважних професорів і вчених, але натомість я набагато уважніше розглядала маленькі темно-зелені листочки з тонкими лініями прожилок і тендітне тремтіння крихітних пелюсток.

Після закінчення сьогоднішнього виснажливого для моїх сил та нервів дня до мене підійшов оператор, який вже викликав нам таксі. Олег тактовно промовчав щодо додаткового предмета, що з'явився в моїх руках. Він не розпитував, не розглядав, ні звуком не видав того, що він бачив чи не бачив дарувальника.

У готель я прибула окрилена та трохи під’їдена почуттям неправильності від того, що відбувалося. Невиразне відчуття надуманої тривоги намагалося гризти мене зсередини, з кожною секундою все більше підточуючи мою рішучість.

Я прийняла душ і сіла в крісло, бездумно дивлячись на квіти, що стояли на маленькому столику у прозорій вазі. Здавалося, що в цей момент я просто вимкнула всі почуття, реакції і суворо заборонила собі думати про майбутнє. Віддалене майбутнє, звичайно ж. Недалеке майбутнє продовжувало хвилювати мені душу, бурхливим коктейлем підбурюючи мою кров.

Продзвенів заведений мною будильник. Я поспішно одягла сукню і, не залишаючи собі часу на роздуми, вискочила з готелю. На своє велике щастя, зі своїм колегою я ніде не перетнулася. Пояснювати ще йому, куди й навіщо я зібралася цього вечора, я точно не змогла б.

Таксі, що зразу під'їхало, досить швидко домчало мене до потрібного місця і висадило в моменті найвищої напруги. Звідси я могла бачити Іллю, що сидів на терасі. Той, хто склав руки в замок, мене зовсім не бачив. На його обличчі проте блукала щаслива усмішка, яка одразу ж закономірно передалася і мені.

Я зробила крок і почула короткий звук, що походив від мого телефону. Повідомлення, що прийшло так недоречно чи…?

Я витягла пристрій і здригнулася так, що мало не впустила власний вузький гаджет.