Розділ 1. Симпозіум килимолюбів

Два місяці тому
 

- Вибачте, будь ласка. Можна мені пройти? - звичайна фраза, промовлена ​​трохи хрипким низьким голосом, змусила мене відірватися від своїх думок.

Не знаю, чому я взагалі звернула на неї увагу, якщо зверталися зовсім не до мене. Я байдуже повернула порожній погляд на усипане бусинами крапель вікно, а потім ще далі – на пусте сіре полотно злітно-посадкової смуги. Таке ж похмуре небо явно підтримувало мій невеселий настрій. От тільки цього обов'язкового польоту було не скасувати.

Іноді мені здавалося, що я сама собі не належу. Принаймні зараз так точно.

Повітря поруч зі мною колихнулося, знову привертаючи мою увагу до останнього пасажиру, що лише дивом встиг на цей борт. Я не повернула голову, навіть відчувши приємний запах трохи терпкої чоловічої туалетної води. Не тому, що була поганою чи ще чомусь.

Просто я вже давно не звертала уваги на представників сильної половини людства. Давши згоду на шлюб своєму молодому чоловікові, я ніби переключила тумблер у своїй голові. З того часу жоден чоловік ні як партнер, ні як просто об'єкт уваги мене зовсім не цікавив.

Голос, що пролунав над вухом, змусив мене відірватися від задушливої ​​своєю безвихыддю картини за вікном.

- Що, перепрошую? – повільно обернулася, натягуючи на сердите обличчя дружелюбний вираз.

Все ж таки незнайомі люди зовсім не винні в тому, що мене відправили в ненависне відрядження. Нехай навіть крім мене в неї і поїхати було нікому. Ну, не вагітна ж Жанночка чи загіпсований Віталік полетить до Марокко?!

- Я кажу, можете залишатися біля вікна, - привітна усмішка на красивому чоловічому обличчі змусила мене завмерти.

Поки до мене дійшло, що я вмостилася на чуже місце, оскільки вже й не очікувала, що в мене, яка повинна була сидіти посередині, в останній момент з'явиться сусід, незнайомець витяг з сумки книгу та повністю поринув у читання.

- Дякую, - тихо промовила я, намагаючись не спалахнути від почуття незручності. А потім скосила очі на обкладинку сусідського фоліанта, намагаючись збагнути, що можна читати з таким інтересом.

Так нічого й не побачивши, повернулася до вікна та заплющила очі, щоб під нечутний марш крапель, що барабанили по літаку, утримати свою душу в своєму ж тілі. Я до божевілля боялася злітати. Зазвичай у таких випадках я забиралася з ногами на сидіння, хапала пасажирів, що сиділи поруч, за руки та міцно зажмурювалася. Сусідів про свою трохи дивну поведінку я попереджала передчасно. Цього разу не встигла.

- Все гаразд, - у мою охоплену панікою голову вплівся спокійний та розважливий голос. – Просто розслабтеся та дихайте.

Я зробила так, як підказувала мені свідомість, і – о, диво! – цього разу мені вдалося прийти до тями набагато швидше, ніж раніше.

І тільки розплющивши очі, я зрозуміла, що мене підсвідомо бентежило - легкі дотики до моєї руки, що вчепилася в плече сусіда. Виявилося, що це він, а не мій затьмарений розум, заспокійливо гладив мене, зовсім не висловлюючи ніякого невдоволення.

Я шумно видихнула, остаточно спантеличена такою самовіддачею абсолютно незнайомої людини. Поспішно висмикнула свою руку та, не дивлячись, на чоловіка прошепотіла своє тихе «дякую». Зараз вся моя увага була прикута до мого акуратного манікюра, а не до сусіднього крісла.

З якоїсь абсолютно ірраціональної причини зараз я почувала себе якимось збентеженим підлітком, що вперше розмовляє з хлопчиком, який сподобався на дискотеці. Думки плуталися, заважаючи тверезо думати.

- Think Big, Act Small*, - раптом сказав мій співрозмовник, чим повністю заплутав мене ще більше.

- Що, перепрошую? - здається, ця фраза вже стала в мене черговою в цьому польоті.

- Це назва книги, яку я читаю, - фоліант, що лежав на його колінах, раптом виявився оберненим до мене, щоб я могла прочитати напис. - Тут розповідаються історії 9 невеликих компаній, які процвітали протягом 10 років, і те, як вони залишалися прибутковими незважаючи на злети та падіння економіки.

- Ясно, - сказала я, хоча насправді мені нічого не було ясно. З маркетингом я взагалі була незнайома.

Зате я вперше за весь час окинула свого сусіда по кріслі в економ-класі уважним поглядом, який відразу ж помітив зовсім недешевий годинник на руці та якісний, явно брендовий, одяг. Вирішивши, що так відверто розглядати чужу людину буде непристойно, я знову спробувала відвернутися, сподіваючись втекти в густу білу шапку хмар за вікном.

Цей порив можна було б вважати ганебним, але до того моменту, поки я не почула тихе запитання:

– Розкажіть, навіщо вам Марокко?

***

Якийсь час я роздумувала над сказаною фразою, потім хотіла промовчати. Адже так легко зробити вигляд, що нічого не чуєш, коли літак так мірно гуде. Але як би я подумки не закривала собі рота, все ж таки відповідь зірвалася з нього мимо волі:

– Я їду на конференцію.

Навряд чи комусь вона відома. Та й я в принципі не виглядаю науковим діячем, але може я так добре вмію мімікрірувати?!

– Марроканський «симпозіум килимолюбів»? Серйозно? - здивування, написане на обличчі чоловіка, схоже, з лишком передалося і мені.

Здається, цієї хвилини я повністю оніміла. Мало того, що тих, хто взагалі хоч слово чув про цей нудний щорічний захід, можна було перерахувати на пальцях, то ще й цей хтось назвав конференцію так, як прийнято називати її лише у вузькому середовищі.

«Симпозіум килимолюбів» - назва, придумана кимось із журналістів, що міцно закріпилася за цією науковою конференцією, де розумні дядьки з дуже глибокодумним виглядом розмірковували про секрети розфарбовування вовни, яка була потрібна для плетіння килимів. Власне, цією назвою конференцію називали тільки ті найрозумніші дядьки та журналісти, які висвітлювали цю подію не міжнародного масштабу.

Голос до мене так і не повернувся, тож я просто кивнула.

- Який цікавий збіг, - задумливо промовив незнайомець. - Ви читатимете доповідь?