Частина 4: Листівка в кишені

СОЛЯ

Перший четвер жовтня. 9:39.

Листівка стоїть за скотчем на банці, текстом до дверей. «Для кого ви їх купуєте?» Мій почерк, круглий, з довгим хвостиком на «ю», яким я підписала тисячі «люблю» для чужих людей.

Вчора ввечері це був план. Зараз це папірець, який за хвилину прочитає чоловік зі шрамами на руках. І я не знаю, що буде, якщо він відповість. А якщо промовчить, буде ще гірше. Це я знаю напевно.

Дев'ята тридцять дев'ять і двадцять секунд.

Витягаю листівку з-під скотчу. Скотч відклеюється з тихим тріском, як пластир. Складаю навпіл і ховаю в кишеню фартуха, до секатора і гумок.

Соломіє, ти доросла жінка.

Знаю. Саме тому.

Дзвоник.

Він. Чорна куртка тепер застебнута до половини, бо зранку вже холодно. Кивок. Чекає.

– Доброго ранку, – кажу. Голос нормальний. Майже.

Він дивиться на відра, потім на банку. В банці біла айстра, як щотижня з вересня. А поруч із нею на скотчі світлий прямокутник, де дві хвилини тому була листівка. Він його не помічає. Показує на айстру.

Дістаю. Вода капає на прилавок, і я витираю краплю рукавом, бо рушник далеко, а рукав близько. Друга рука в кишені сама торкається листівки. Папір вже теплий.

Беру аркуш крафту.

– Вам в папір?

Він дивиться на крафт. Хитає головою.

Три місяці він жодного разу не відмовлявся від паперу. Чортополох і капуста не рахуються, там я сама розгубилась. Сьогодні він відмовляється вперше.

Кладу крафт назад. Він бере айстру голою, двома пальцями за стебло. На тильному боці долоні, де був опік, тепер лише рожевувата пляма, трохи світліша за шкіру навколо. Майже нічого. Якщо не знати, куди дивитись.

Я знаю.

Гроші. Хитає головою, коли я тягнусь до шухляди. Дзвоник.

Листівка лишається в кишені.

Відкриваю нотатку, бо треба ж кудись подіти руки.

16. Не хоче паперу, бо квітку мають бачити з вулиці. Хтось стоїть у вікні і чекає саме на неї.

***

Листівка живе в кишені фартуха.

В п'ятницю я про неї забуваю. В суботу згадую, коли лізу в кишеню по секатор і натикаюсь на папір. В неділю ввечері кидаю фартух у пральну машину і в останню секунду, вже з порошком в лотку, вихоплюю його назад. Стою над пральною машиною з листівкою в руці і не знаю, куди її подіти.

На згині папір вже м'який, як старий трамвайний квиток, забутий в кишені.

Перекладаю в чистий фартух. Викинути її не можна, там вже написано. А написане я не викидаю. Я навіть назв у нотатках не стираю.

Вночі з неділі на понеділок:

17. Таємний покупець від мережі квіткових. Перевіряє, чи в мене варто купувати.

В середу, коли ставлю в банку нову айстру:

18. Фотограф. Річний проєкт: одна квітка на тиждень, п'ятдесят два четверги. Порахувати, скільки лишилось.

Рахую. Тридцять вісім. Якщо він фотограф, в мене ще тридцять вісім четвергів. Від цієї думки мені чомусь спокійніше.

В четвер дощу ще немає. Під аркою жовті кленові листки, руді кошенята вже великі й ганяють їх по всьому двору. Він заходить о дев'ятій сорок, і на плечі в нього кленовий листок, як погон.

Я цього разу навіть не дістаю листівки з кишені. Тільки тримаю там руку.

– Не холодно вам у самій куртці? – питаю. Бо треба ж щось спитати.

Хитає головою.

Показує на відро з жоржинами. На червону, кошлату, таку, що здалеку схожа на феєрверк. Без паперу. Гроші. Дзвоник.

Айстра в банці лишається стояти. Знову програла.

19. Шпигун. Знову. Але цього разу справжній: червона жоржина це сигнал. Комусь в місті сьогодні треба бути обережним.

Злата: Ну? Хто він сьогодні?

Соля: Шпигун

Злата: Він вже був шпигуном. В липні

Соля: В липні він був початківець

Злата: А тепер?

Соля: А тепер у нього червона жоржина. Все серйозно

Злата: Ти його спитала?

Рука в кишені стискає листівку.

Соля: Спитала, чи йому не холодно

Злата: Солю.

Соля: Йому не холодно

***

Дощ іде третій день.

В мене його чутно завжди, бо студія на першому поверсі і вода з ринви б'є просто під моє вікно, як барабанщик, що вивчив один ритм. В студії пахне мокрим каменем, хоча плитку я не поливала з серпня. В жовтні вона мокра сама, від чужих парасольок.

О десятій мають привезти півонії. Сорок штук. В жовтні. Для нареченої, яка на кожне моє «а може, жоржини?» дивилась так, ніби я пропоную їй вийти заміж в спортивному костюмі.

Дев'ята сорок.

Дзвоник.

З нього тече. З плечей чорної куртки, з волосся, яке від води стало ще темнішим і лежить на лобі. Парасольки немає. Звісно, немає. Той, хто три місяці мовчить, той і парасольку, мабуть, вважає зайвим словом.

Кивок. Він стоїть на порозі, і під ним на плитці росте темна калюжа.

Потім дивиться не на відра і не на банку. На евкаліпт. Він стоїть в високій цинковій вазі біля дверей: довгі срібні гілки, з яких я ріжу гілочки для Златиних пакунків. Він показує на одну гілку. Цілу.

Не квітку. Гілку.

Витягаю гілку. Вона довша за мою руку. Листочки круглі й сизі, схожі на старі монетки, а запах такий різкий, що лоскоче в носі. Тримаю її обома руками, як спис, і сама розумію, як безглуздо це виглядає.

– Вам в папір?

Хитає головою. З волосся на прилавок падає крапля.

Бере гілку з моїх рук, і на секунду ми тримаємо її вдвох. В нього холодні пальці. Мокрі. Він все-таки мерзне, хоч і хитає головою.

Гроші на прилавок. Дзвоник. Він виходить у дощ і йде двором. Евкаліпт несе на плечі, як несуть додому ялинку.

Три місяці по одній квітці. Сьогодні гілку.

Це щось означає. Я ще не знаю що, але Злата дізнається першою.