Частина 3: Обережно з рукою

СОЛЯ

Перший четвер вересня пахне мокрим листям, хоча листя ще зелене. Просто так пахне вересень. Він приходить трохи раніше за справжню осінь і перевіряє, чи всі на місці.

Айстра в банці «Четвергове» стояла цілий тиждень. Я не викинула її в п'ятницю, не викинула в понеділок. В середу вона опустила голову, і я поставила нову. Таку саму. Білу.

Вентилятор сховала в підсобку ще в неділю. Без нього студія звучить інакше. Тихо. Чути, як годинник над дверима відрізає секунди і як у відрі з евкаліптом іноді шелестить вода.

Дев'ята тридцять дев'ять.

Я не дивлюсь на двері. Я обрізаю троянди. Я дуже уважно обрізаю троянди.

Дзвоник.

Піднімаю голову.

Він. Чорна футболка, чорні штани. Тільки поверх футболки тепер тонка чорна куртка, розстебнута, бо вересень. Стоїть на порозі на секунду довше, ніж зазвичай. Ніби перевіряє, чи його тут ще пускають.

Я мала б сказати «Доброго ранку». Я кажу «Доброго ранку» всім, навіть кур'єрам, навіть голубам на підвіконні. Я мала б сказати «О, а ми вже думали, вас викрали інопланетяни» або «Минулого четверга була айстра, ви пропустили». В мене в голові одразу три жарти, і всі готові.

Я мовчу.

Він киває. Чекає. Так само, як чекає, поки я договорю, тільки тепер я не говорю, і він чекає просто так.

Ми мовчимо обоє. Годинник над дверима відрізає секунду, ще одну. Ножиці в моїй руці раптом здаються дуже важкими. Кладу їх на прилавок, тихо, щоб не брязнули.

Він переводить погляд на відра. Повільно, як завжди. Півонії вже скінчилися, замість них жоржини, червоні, кошлаті. Гортензії, евкаліпт, хризантеми.

А тоді дивиться на підвіконня.

На банку.

Показує на неї.

Я дивлюсь на айстру. Він дивиться на мене. Три програші з трьох. Чортополох і капуста не рахуються, там у нього не було вибору. А тепер, коли я навіть не грала, він бере мою ставку.

Витягаю айстру з банки. Вода стікає мені по зап'ястю, холодна. Простягаю йому квітку стеблом Вперед, і він бере її, і тоді я бачу його руки.

За два місяці я ні разу на них не подивилась. Дивилась на чорне. На плечі в дверях. На те, як він дивиться на відра. А руки були десь Внизу, як щось, що йому не належить.

Тепер вони тут, на прилавку, поруч із моїми. Великі. Нігті обрізані коротко, під самий край. На пальцях тонкі білі риски, старі, як подряпини на дерев'яній дошці, якою користуються давно і щодня. Одна довша, через усю фалангу. На кісточці вказівного маленький рубець, гладенький, як крапля воску.

А на тильному боці правої долоні опік. Свіжий. Рожевий, завбільшки з монету, з блискучою тонкою шкірою по краях. Такий, що ще пече, коли на нього падає вода.

З айстри на нього падає вода.

Він не здригається.

– Обережно, – кажу я. Голос виходить тихіший, ніж я хотіла. – З рукою.

Він зупиняється. Дивиться на свою руку. Довго, ніби бачить її вперше, ніби не знав, що там щось є, поки хтось не сказав. Потім дивиться на мене.

Це не кивок. Це щось довше за кивок. Я не знаю, як воно називається.

Потім гроші на прилавок. Більше, ніж треба. Я не тягнусь до шухляди, і він не хитає головою. Просто перекладає айстру в ліву руку і йде.

Дзвоник.

Стою і дивлюсь на краплі від айстри на прилавку.

***

Злата: Ну? прийшов?

Соля: Прийшов

Злата: І??

Не відповідаю. Відкриваю нотатку.

11. Пожежник. Опік, шрами. А четвер тому, що приходить після нічної зміни.

12. Коваль.

13. Хірург, який більше не оперує. Руки пам'ятають, а йому не можна.

14 .Склодув. Опіки від скла. Купує квіти, бо скло не пахне.

Чотирнадцятий мені подобається найбільше. Я довго на нього дивлюсь, а тоді пишу ще один. Без жарту, просто так.

15. Людина, яка працює руками і зовсім їх не береже.

Цей не схожий на версію. Цей схожий на правду, яку я не знаю.

Закриваю нотатку. Златі так і не відповідаю. Вперше за два місяці мені не хочеться розповідати про нього смішно.

***

В вересні він приходить щочетверга.

Киває, чекає, бере. Іноді мою ставку з банки, іноді щось із відер. Я знову трохи говорю, але менше. Про погоду. Про те, що на жоржинах цього року якась тля. Не про руки.

Але на руки дивлюсь.

Опік світлішає. Другого четверга він ще рожевий, але вже не блищить. Третього тьмяніє, як рожева глазур, яку забули в печі. Я міряю вересень не числами, а цим опіком.

В четвер увечері, коли двір вже синій, а студія жовта від лампи, мені потрібна велика ваза. В суботу осіннє весілля, на вході має стояти букет з гілок горобини, такий великий, що гості обходитимуть його. Така ваза в мене тільки одна. Нагорі.

Приставляю драбину до антресолі. Драбина хитається на третій сходинці, як завжди. Я знаю, де на неї ставати.

На антресолі пил. Сірий, м'який, він лишається на пальцях, як пудра. Ваза стоїть з краю, обгорнута газетою. Я тягнусь до неї.

За вазою коробки.

Три. Картонні, заклеєні скотчем по всіх швах. Скотч пожовтів. На боці кожної маркером одне слово, вже вицвіле: «Весілля». Я його не читаю. Я його і так знаю напам'ять, як номер власного телефону.

Ліктем я зачіпаю крайню, і вона зсувається на сантиметр. Сухий звук картону по дошці.

Я завмираю на драбині.

Потім кладу долоню на коробку і обережно посуваю її назад. Рівно на те місце, де вона стояла. Туди, де в пилу лишився її чистий слід. Слід і коробка знову збігаються.

Беру вазу. Злізаю.

Внизу довго мию руки, хоча на них тільки пил. Холодна вода, потім тепла, потім знову холодна. Потім іду дивитися, скільки горобини привезли і чи вистачить на завтра.

Вистачить. Горобини завжди вистачає.

***

В суботу о десятій у Злати майстер-клас.

Восени в майстерні холодніше, ніж у дворі. Злата ще не вмикає опалення, тож гості сидять В светрах і гріють руки об чашки з чаєм, перш ніж Взяти глину. Пахне мокрою глиною, кардамоном і чиїмись ванільними парфумами.