Частина 2: Сорок сім «я»

СОЛЯ

Дзвоник.

Він. Той самий. Чорна футболка, чорні штани, чорні кросівки. Ніби за тиждень так і не переодягнувся. Або в нього шафа, де все однакове. Версію про шафу я запишу потім.

Кивок.

– Доброго ранку, – кажу. Цього разу без ножиць. Ножиці в кишені фартуха, я перевірила о дев'ятій тридцять п'ять.

Відро з лізіантусом стоїть під самим прилавком. Ближче не буває. Гілки свіжі, найкращі, я зранку перебрала все відро по одній. Стоять так, що повз них не пройдеш.

Він дивиться на відра. Повільно, як тоді. Півонії, евкаліпт, троянди. Лізіантус.

Лізіантус він проїжджає поглядом, як зупинку, на якій не виходить.

І показує на підвіконня. Там банка з моїми ромашками. Польові, кривенькі, я беру їх собі щоранку, бо без них студія як кімната без вікна.

– Це... – Я торкаюсь банки, ніби її можна захистити одним пальцем. – Це не продається. Це мої.

Він опускає руку. Не сперечається. Ще раз дивиться на відра, тепер без поспіху, і мені раптом стає соромно. Я цілий день ріжу квіти для чужих весіль, а для нього пошкодувала одну кривеньку ромашку.

– Ну добре. – Витягаю з банки ромашку. Найкривішу. Ні, другу, рівнішу. – Тільки ця ще зранку була моя. Поводьтеся з нею чемно.

Кивок. Гроші на прилавок, більше, ніж треба. Я вже не відраховую решту. Він хитає головою ще до того, як я встигаю потягнутися до шухляди.

Двома пальцями за стебло. Дзвоник.

Дивлюсь на відро під прилавком. Найкращі гілки. Відібрані.

– Нічого, – кажу лізіантусу. – Мене теж не вибирають з першого разу.

Відкриваю нотатку.

5. Не любить білого. Ні. Минулого разу брав білий.

6. Збирає букет. По одній квітці на тиждень. Для когось, хто вміє чекати.

Над шостим пунктом сиджу довше, ніж треба. Потім іду різати троянди.

***

З того четверга в мене гра.

В середу ввечері ставлю на підвіконня порожню банку. На банці малярний скотч, на скотчі маркером: «Четвергове». В банку йде одна квітка. Моя ставка.

Першого тижня ставлю евкаліпт. Він бере гортензію. Одну голову, синю, важку, як повний чайник.

Другого тижня ставлю гортензію. Він бере соняшник.

Соняшник. Цей чоловік. Соняшник.

Третього тижня ставлю соняшник, бо я вперта. Він довго стоїть над відрами, а тоді показує на розмарин, який я тримаю для бутоньєрок. Не квітка навіть. Гілочка. Пахне так, що студія на хвилину стає кухнею.

Нуль із трьох. Я програю чоловікові, який не сказав мені жодного слова.

Мовчати при ньому неможливо, тому я говорю. Про спеку. Про кішку з другого поверху, яка окотилася під аркою четверо кошенят, і всі руді, хоча вона сіра. Про наречену, якій я вже двічі переробляла бутоньєрки, бо наречений «не відчуває евкаліпт».

Посеред історії про наречену я помічаю: він тримає гроші в руці. Не кладе. Стоїть і чекає.

Замовкаю на півслові. Він не рухається.

Договорюю. Про евкаліпт, про нареченого, про те, що евкаліпт взагалі не мусить його відчувати.

Тоді він кладе гроші.

Соля: Він мене слухає

Злата: Він тебе терпить

Соля: Ні. він тримає гроші і чекає, поки я договорю

Соля: ЧЕКАЄ

Злата: Солю, це просто вихованість

Соля: У наш час вихованість це вже майже освідчення

Злата: Солю.

Соля: Я знаю. я доросла жінка. я ріжу троянди

***

В середу я вирішую: досить. Цього четверга він заговорить.

В банку «Четвергове» ставлю чортополох. Колючий, фіолетовий, сердитий. Я беру його для осінніх композицій. Мовою квітів це або «я захищаюсь», або «помста». Залежить яку книжку читати.

Потім беру папір, маркер і на кожне відро клею табличку: «Замовлено». Півонії замовлено. Троянди замовлено. Евкаліпт, гортензії, соняшники. Мої ромашки ховаю під прилавок.

В четвер о дев'ятій сорок в студії стоять двадцять два відра, і всі зайняті.

Дзвоник.

Він заходить. Кивок. Дивиться на відра. На табличку. На наступну. На ще одну. Читає кожну, повільно, ніби вони різні.

Потім дивиться на мене.

– Сьогодні все розібрали, – кажу і спираюсь на прилавок ліктями, так, як спираються люди, яким нема чого приховувати. – Три весілля. Залишився тільки він.

Киваю на банку з чортополохом.

– Але якщо ви скажете, що хочете щось інше, – роблю паузу, – я, може, щось і знайду.

Тиша. Вентилятор крутить головою. Чортополох стоїть в банці і сердиться на весь світ.

Він дивиться на нього довго. Так, як дивився на відра першого разу.

А тоді бере. Сам, з банки, просто за колюче стебло. Не морщиться. Кладе гроші, хитає головою, коли я тягнусь до шухляди.

Дзвоник.

Я стою над порожньою банкою і сміюсь. Сама, в тихій студії, серед двадцяти двох табличок «Замовлено». Сміюсь так, що доводиться сісти на перевернуте відро.

7. Йому байдуже, що брати. Йому важливо, що це четвер.

Наступного тижня в банці «Четвергове» стоїть декоративна капуста. Фіолетова, кругла, гофрована, як спідниця в бабусиній шафі.

Цього разу я навіть таблички не клею. Просто чекаю.

Він заходить. Бачить капусту. Дивиться на мене. Я дивлюсь на нього. Це триває секунди три, і за ці три секунди я встигаю пошкодувати, пишатися собою і знову пошкодувати.

Спершу гроші. Як завжди, більше, ніж треба, і як завжди він хитає головою, коли я тягнуся до шухляди. А тоді капуста. Двома пальцями її не візьмеш, тож він бере її обома руками, як торт, і йде до дверей.

Дзвоник.

Соля: [фото порожньої банки]

Соля: Він узяв капусту

Злата: Ти продала чоловікові капусту

Соля: ДЕКОРАТИВНУ

Злата: Ружо, тобі треба на побачення. з людиною, яка розмовляє