Частина 1: Дзвоник о 9:40

СОЛЯ

Липень. 9:40. Тридцять один градус, а в студії ще більше, бо сухоцвіти зі стелі тіні не дають. Вони дають пил.

Вентилятор на підлозі крутить головою туди-сюди, як людина, яка не може вибрати. Я його розумію. Я теж не можу вибрати між пудровою півонією і «трохи пудровою».

Наречена тричі міняла колір. Спочатку пудровий. Потім «трохи пудровий». Потім «ну ви ж розумієте». Розумію. На чужих весіллях я завжди все розумію.

Обрізаю стебла навскіс. Сік липкий, пальці зелені до другої фаланги. На кісточках подряпини від трояндових шипів. На мені леопардові штани і помаранчева майка. Злата каже, що леопард у спеку злочин. Я кажу, що леопард нейтральний колір. Ми сперечаємось про це шостий рік.

Дзвоник над дверима.

Заходить чоловік. Весь у чорному. Чорна футболка, чорні штани, чорні кросівки. Посеред липня. Я б такого з дому без бодай однієї кольорової шкарпетки не випустила.

Високий. Плечі займають увесь проріз дверей, і в студії одразу менше світла. Вентилятор повертає до нього голову і на секунду завмирає. Теж оцінює.

– Доброго ранку! – кажу так, як кажу всім. Голосно, з усмішкою і з ножицями в руці.

Ножиці ховаю за спину. Пізно.

Він киває. Один раз. Коротко, ніби кивки в нього на рахунку.

І дивиться на відра. Довго. Від півоній до евкаліпта, від евкаліпта до ромашок, від ромашок назад. Так, ніби в одному з них лежить відповідь, а не лізіантус.

Я чекаю. Я не вмію чекати. На третій секунді починаю говорити.

– Якщо на подарунок, то півонії, вони сьогодні найкращі. Якщо щось спокійніше, евкаліпт з ромашкою, це працює завжди. Якщо треба вибачитись, то троянди, але не червоні, червоні кажуть «я нічого не зрозумів».

Він показує пальцем. Одна гілка. Білий лізіантус. Не найпишніший у відрі. Той, що стоїть трохи збоку, ніби його туди відсунули.

– Одну?

Кивок.

– Загорнути? Стрічку? Листівку? Можу написати «вибач», «люблю» або «з днем народження», рука набита на всі три.

Мовчить. Дістає з кишені гроші й кладе на прилавок. Більше, ніж коштує одна гілка. Я ще навіть не сказала ціну.

Відраховую решту. Він хитає головою. Ні, не треба. Значить, у кілерів тепер чайові.

Обгортаю стебло вологим папером, бо голою квітку за двері не випускаю. Він бере. Обережно, двома пальцями, за саме стебло, ніби воно зламається від погляду.

І йде.

Дзвоник.

Вентилятор знову крутить головою.

Стою з ножицями посеред студії. Півонія в лівій руці вже опускає голову. Ставлю її у відро і дістаю телефон.

Соля: Ти не повіриш

Соля: Чоловік. Весь чорний. В липні

Злата: І?

Соля: Купив ОДНУ квітку. Ні слова. Решту не взяв

Злата: Може, він німий

Соля: Може, він КІЛЕР

Відкриваю нотатки. Нова. Назва: «Четверговий». Хоча четвер сьогодні перший, і він, може, більше не прийде. Але назва вже є. А назви я не стираю, навіть коли вони більше не потрібні.

1. Кілер. Біла квітка: зроблено.

2. Вдівець. Сьогодні дата.

3. Шпигун, що передає повідомлення через флористів.

Дивлюсь на третій пункт. Соломіє, тобі двадцять сім. У тебе півонії і наречена о третій.

Дописую:

4. Просто любить квіти.

Закреслюю. Ніхто не купує одну квітку просто так.

Злата: ти вже завела нотатку, так?

Соля: ні

Соля: так

Обрізаю півонії. Думаю про кілера.

***

В одинадцятій несу через двір дві кави.

Каміння гаряче навіть у тіні арки, я відчуваю це крізь підошви. За брамою дзвенить трамвай. Двері до Злати відчинені навстіж, підперті мішком з глиною, бо всередині ще спекотніше, ніж надворі.

В крамничці пахне воском і кардамоном. Кольорові чашки в комірках, свічки рядами, листівки на стіні. Все рівно, все на місцях. Злата завжди прибирає крамничку, коли їй погано. Сьогодні тут ідеально.

За перегородкою гуде піч. Злата за кругом біля вікна, спиною до мене. Волосся в пучку, з пучка стирчить олівець. Руки в глині по лікті. Ластовиння вже потемніло від сонця, а під очима синці. Вона скаже, що спить. Вона не спить.

– Кава. – Ставлю стаканчик на підвіконня, подалі від глини.

Минулого разу вона змахнула його ліктем у відро зі шлікером. Пила потім мою.

– Я ж казала, що не хочу.

– Ти казала це вчора. Сьогодні новий день.

– Солічко, для мене він почався о сьомій.

Знаю. Бачила світло, коли відчиняла студію. В неї зараз немає стільки замовлень, щоб приходити о сьомій. Я це знаю, вона знає, що я знаю. Ми обидві мовчимо, і я сідаю на мішок з глиною.

– Слухай, – кажу. – В мене сьогодні був кілер.

Злата зупиняє круг.

Розповідаю. Як він зайшов. Як вентилятор на нього подивився. Як він дивився на відра, ніби там зброя. Показую, як він тицьнув пальцем, як поклав гроші, як взяв квітку двома пальцями. Встаю для цього з мішка, бо сидячи не так переконливо.

На «двома пальцями» Злата сміється.

По-справжньому, закинувши голову, і олівець падає з пучка на підлогу.

Записую собі в голові: засміялась. Вперше за тиждень.

– Солю, люди купують квіти. Ти на цьому заробляєш.

– Люди купують букети. Одну квітку купують для когось одного.

– Або для себе.

– Ніхто не купує одну квітку для себе.

Злата дивиться на мене. Довго. Тим поглядом, яким дивиться на чашку з тріщиною, перед тим як вирішити, брак це чи ні.

– Ти щоранку купуєш собі ромашки.

– Я флористка. Я не купую, я беру.

– Це гірше.

Піднімаю її олівець, витираю об свої штани і встромляю їй назад в пучок. Вона дозволяє. Тиждень тому відмахнулася б.

– Тобі треба когось, хто...

– Мені треба піч, яка не гуде.

Піч гуде. Ми обидві замовкаємо і слухаємо. Низько, рівно і трохи не так, як мала б. Я не знаю, як мала б гудіти піч. Але Злата слухає її так, як слухають чужий кашель вночі.