— Богдане, ти взагалі пам'ятаєш, що тобі двадцять один, а не сорок п'ять?
Іван Задорожний розвалився на дивані у квартирі брата й демонстративно позіхнув.
— Пам'ятаю, — спокійно відповів Богдан, не відриваючись від ноутбука.
— Тоді чому поводишся як старий? Робота, ресторан, навчання... Ти хоч іноді відпочиваєш?
— Відпочиваю.
— Коли? Уві сні?
Богдан усміхнувся.
— Іване, ти прийшов поговорити чи перевірити мій розклад?
— Хотів запросити тебе сьогодні ввечері в клуб.
— Не можу.
— От бачиш! — Іван переможно підняв палець. — Я навіть не встиг договорити, а ти вже відмовився!
— У мене завтра зранку справи в ресторані.
— У тебе щодня справи в ресторані!
— Бо це мій ресторан.
— І що? Найняв би людей, нехай працюють.
Богдан нарешті відірвав погляд від екрана.
— Вони й працюють. Але відповідальність за заклад усе одно на мені.
Іван скривився.
— Ось тому я ніколи не розумів твого бажання мати власний бізнес. Сам собі створив проблеми.
— А я не розумію, як можна постійно жити за батьківський рахунок.
— Дуже просто, братику. — Іван широко посміхнувся. — Батьки мають гроші, я їх витрачаю. Усі задоволені.
— Не думаю, що тато з мамою задоволені.
— Вони просто люблять повчати.
Богдан похитав головою.
Іван був молодшим за нього лише на три хвилини. Три хвилини — смішна різниця, яку сторонні люди навряд чи вважали б суттєвою. Проте іноді Богданові здавалося, що між ними не три хвилини, а ціле життя.
Вони народилися в одній родині, росли в одному будинку, навчалися в одній школі. Батьки ніколи не ділили синів на улюбленців.
І все ж виросли вони зовсім різними.
Іван був темноволосим, карооким, схожим на матір. Богдан успадкував від батька зелені очі та каштанове волосся. Обидва мали зріст метр вісімдесят п'ять, проте навіть незнайомі люди не завжди одразу здогадувалися, що перед ними близнюки.
— До речі, — Іван раптом сів рівніше, — ти не міг би мені допомогти?
Богдан насторожився.
— З чим?
— З навчанням.
— Що цього разу?
— Та нічого особливого. Треба кілька робіт здати.
— Коли?
Іван почухав потилицю.
— Завтра.
Богдан повільно закрив ноутбук.
— Іване...
— Тільки не починай!
— Ти знав про ці роботи раніше?
— Знав.
— І чому не зробив?
— Не було часу.
Богдан промовчав, але його погляд виявився красномовнішим за будь-які слова.
— Що? — обурився Іван. — Думаєш, тільки ти зайнятий?
— Чим саме ти був зайнятий?
— У мене особисте життя є!
— Вітаю.
— Ой, який ти дотепний!
— Я можу пояснити тобі те, чого ти не розумієш. Але виконувати роботи замість тебе не буду.
— Та я й не просив робити замість мене!
Богдан підняв брову.
— Справді?
— Ну... майже.
— Іване, ти навчаєшся на економіста. Я — на ресторанній справі. У мене власний заклад. Коли, на твою думку, я маю ще й твої завдання виконувати?
— Добре, зрозумів. Сам розберуся.
Іван підвівся.
Він не збирався розповідати братові, що іноді платив іншим студентам за виконання робіт. Батьки про це теж не знали. І нехай не знають.
Навіщо зайві сварки?
— То в клуб не підеш? — перепитав він уже біля дверей.
— Ні.
— Сумне в тебе життя, Богдане.
— Зате моє.
Іван пирхнув і вийшов.
Наступного ранку Богдан приїхав до ресторану раніше за звичайний час.
Його невеликий заклад української кухні працював уже рік. Богдан добре пам'ятав день відкриття: хвилювання, перших відвідувачів, переживання через кожне замовлення.
Тоді йому було лише двадцять.
Дехто сумнівався, що такий молодий хлопець зможе керувати рестораном. Навіть деякі працівники спочатку ставилися до нього насторожено.
Але Богдан не збирався доводити свою спроможність гучними словами. Він просто працював.
— Доброго ранку, Богдане! — привіталася адміністраторка Катерина Невідома.
— Доброго, Катерино. Як справи?
— Усе добре. На сьогодні є кілька бронювань столиків.
— Чудово. Потім переглянемо.
Катерина працювала тут із самого відкриття. Коли двадцятисемирічна жінка прийшла на співбесіду, досвіду адміністратора вона ще не мала. Зате два роки працювала офіціанткою в іншому ресторані, який згодом закрився.
Богдан пам'ятав, як хвилювалася Катерина під час першої зустрічі.
Він тоді вирішив дати їй шанс.
Три місяці випробувального терміну минули не без помилок, але Катерина швидко навчалася. Тепер Богдан не шкодував про своє рішення.
— А як Єва? — поцікавився він.
Обличчя Катерини відразу посвітлішало.
— Добре. Сьогодні зранку заявила, що не хоче йти в садочок, а коли прийшли, побігла до дітей і навіть забула попрощатися.
Богдан засміявся.
— Три роки, а вже знає, чого хоче.
— О, ще й як!
Він пройшов до зали.
Біля одного зі столиків Василина Вікторівна протирала поверхню.
— Доброго ранку, Василино Вікторівно.
— Доброго, Богдане.
— Як почуваєтеся?
— Добре, дякую. Сьогодні роботи небагато, усе встигну.
— Не поспішайте. Головне, щоб якісно.
Жінка усміхнулася.
Коли рік тому вона влаштувалася сюди прибиральницею, то навіть не сподівалася, що їй настільки пощастить із роботою. Після скорочення в магазині знайти нове місце виявилося непросто.
А тут і зарплата влаштовувала, і колектив, і керівник.
Особливо дивувало, що двадцятиоднорічний власник ресторану звертався до неї на ім'я та по батькові.
Богдан помітив невелику пляму на сусідньому столику, взяв чисту серветку й витер її.
— Богдане, я сама, — озвалася Василина Вікторівна.
— Та тут на кілька секунд роботи.
— Ви ж власник.
— І що? — усміхнувся він. — Від цього в мене руки не відпадуть.
Жінка похитала головою, але теж усміхнулася.
Тим часом Іван прокинувся значно пізніше.
Телефон лежав поруч із подушкою. На екрані світилися кілька повідомлень від одногрупників.