Розділ 6

 Шлях до порталу я пам'ятала доволі погано, все було ніби в тумані або можливо реально було в ньому. Ми вибігли по довгому коридору, на вході вже ніхто не стояв. Не зупиняючись пробігли всю вулицю. Їх сонце сяяло вже не так яскраво, а перехожих майже не було. Лише раз я обернулася назад, коли почула жахливий гуркіт.

 Це виявилось тріснув скляний купол. Він просто лопнув та розколовся на дрібні частини. Ми з Адріаном встигли пірнути в магазин, де знаходився портал, й сховатися від осколків.

- Кошмар! Бідні перехожі люди! А як же Дарен?!

 Я злякано схлипнула, подумавши про тисячу дрібних осколків, які розлетілися на десятки метрів.

- Ти забуваєш, що тут людей немає. А сутності, які тут перебувають, цілком можуть себе захистити. А що до Дарена, тут так. - Побачивши, як мої очі розширюються від жаху, він швидко додав. - Слухай, не думаю, що ніхто не помітив, як тріснув купол. Упевнений, що до нього вже поспішає хтось на підмогу. А що до осколків, то Дарен не перший рік тут живе, я впевнений, з ним усе буде добре адже не дарма ви знайшли один одного саме зараз.

 З моїх очей ще сильніше побігли сльози. Ніколи не вважала себе плаксою, але нерви вже здали.

- З моєю удачею ще як може! - Тихо прошепотіла я.

 Магазин був порожній. Продавця ніде не було видно. Адріан дістав із пальто міні-дзеркальце і, відкривши його, щось натиснув.

 Мої брови поповзли вгору. От прямо зараз найвдаліший час, що б глянути на себе в дзеркало! Він повернув його до себе й раптом звідти пролунав чоловічий голос.

- Адріан? Щось термінове? Ми проводимо допит.

- Данієлю, не торохти, як старезний дід!  - Усміхнувся той у дзеркало.

 Я зазирнула йому за плече й зойкнув прикрила рот рукою. У дзеркалі, як на екрані смартфона відображалося обличчя іншого чоловіка. Із сірими очима, трохи м'якими рисами обличчя. Темне волосся співрозмовника було зібране у хвіст на потилиці, у вусі поблискувала кафа, а на шиї виднілося тату: вертикальна лінія з якихось ієрогліфів. Він пильно дивився на Адріана.

- У неї декілька спільників повітряників. - Сказав рудий серйозним тоном.

 І як він так швидко перемикає емоції?  Чоловік у дзеркалі насупився, а потім його обличчя осяяла здогадка...

- Так ось чому...

- Так-так саме вони причина того, що ніхто нічого не помітив - перебив його Адріан. - І це означає, що це в них вже відпрацьована схема, і, знаючи вас, хлопці, я розумію, що ви докопаєтесь до інших їхніх брудних справ й бла-бла-бла... Але зараз, не суть. Зараз ці спільники полюють на Дафну та майже знесли в повітря всю арену Фуегосі Вені.

 У дзеркалі пролунав гуркіт і співрозмовник Адріана повернув голову туди, звідки він донісся.

- Мабуть, Сему вже доповіли, - сказав він тихо Адріану.

 Зображення в дзеркалі почало тускнішати, Адріан встиг тільки крикнути:

- Обережно, всередині з ними Дарен, барабанщик рок гурту, затримує їх поки я забираю Дафну.

 У дзеркалі промайнули два сірих ока.

- Так відводь хутчіше! Дякую, Адріан!

І дзеркало, замерехтівши червоним, згасло.

 Вітер почав завивати на вулиці. Адріан зачинив своє дзеркало та поклав його в кишеню, потім взяв мене за руку й потягнув до дверей які вели до порталу.

 Я кинула останній погляд на вулицю, на якій усе стало сірим, а гарні дерева аж вигиналися від поривів вітру, і змахнула сльозу зі щоки.

- Йому допоможуть! Він впорається! - Прошепотів підбадьорюючи Адріан та повів мене до порталу.

 У кімнаті, де знаходився портал зі зрозумілих причин ми не стали затримуватися, хоча там було на що подивитися! Чого варті вогняні бутони квітів, що розповзлися по кімнаті ніби плющ. Їх будову детальніше роздивитися я не змогла, Адріан швидким ривком відчинив двері й ми майже вбігли в портал.

 Знову ті самі відчуття тряски та секундного падіння й ось ми вже відчиняємо двері в знайому темну кімнату з великою люстрою зі свічками.

 Ми мовчки спустилися на перший поверх і вийшли з будівлі. Весь цей час я думала тільки про те, як там Дарен. І нехай ми провели разом зовсім небагато часу, все ж він був непоганою людиною... Та що б його! Не поганим. І так, я могла собі зараз зізнатися, що він мені сподобався і я справді переживала.

- Ти де живеш? - Запитав втомленим голосом Адріан, коли ми опинилися на головній алеї.

- Там, а що? - Тихо запитала я, вказуючи головою напрямок.

- Хочу провести тебе і впевнитися, що з тобою все буде добре і ти нормально дійдеш. Все ж день в тебе вийшов складний і з мого боку було б не дуже гарно кидати тебе тут, уночі саму.

- Ти дивись, який галантний кавалер!

Я здригнулася від низького оксамитового знайомого голосу й тихо застогнавши повільно повернулася до того, хто говорив.

- От дідько! - Поглянула я в сині очі, які як дві краплі були схожі на мої.

- Ні, не він, лише твій брат! Хоча тобі б пощастило більше, якби ти замість мене зустріла зараз саме його. - Без частки усмішки на обличчі прошипів Нейт, мій брат.

 Він стояв, спершись спиною на паркан, який огороджував будинок, з якого ми нещодавно вийшли. Його руки в чорних рукавичках без пальців були переплетені та складені на грудях. Чорний довгий плащ був розстебнутий на декілька ґудзиків, а розмотаний сірий шарф звисав з його плечей. Біле як крейда коротке волосся, як завжди було укладене в акуратну зачіску, вона навіть у такий час доби виглядала ідеально. Вуличний ліхтар підкреслював гострі риси обличчя чоловіка на яких грали жовна. Губи підтиснувшись склалися в одну лінію.

- Нейте, я все можу пояснити! - Тремтячим голосом почала я, але чоловік підняв руку, зупиняючи мене.

- З тобою я розберуся потім. - Він просвердлив мене важким поглядом і подивився на Адріана, зморщуючи брови на переніссі. - П'ятнадцять хвилин тому я отримав дуже захопливе повідомлення.

 Він потягнувся до кишені й дістав свій смартфон й дивлячись на його екран почав читати в слух :

- "Нейт, якщо ти це зараз читаєш, то я в повній дупі. Мене повів у покинутий будинок на алеї Роузенділ рудий незнайомець." - Він кинув уїдливий погляд на Адріана, а потім на мене.