Розділ 6

 Шлях до порталу я пам’ятала досить погано — усе було ніби в тумані, або, можливо, й справді було в ньому. Ми вибігли довгим коридором — на вході вже нікого не було. Не зупиняючись, промчали всю вулицю. Їхнє сонце вже не сяяло так яскраво, а перехожих майже не було. Лише раз я озирнулася, коли почула жахливий гуркіт.

Це виявилося — тріснув скляний купол. Він просто луснув і розсипався на дрібні уламки. Ми з Адріаном устигли пірнути в магазин, де був портал, і сховатися від них.

— Жахіття! Бідні перехожі! А як же Дарен?!

Я злякано схлипнула, уявивши тисячі дрібних уламків, що розлетілися на десятки метрів.

— Ти забуваєш, що тут немає людей. А істоти, які перебувають у цьому світі, цілком можуть себе захистити. А щодо Дарена — є таке… — Побачивши, як мої очі розширилися від жаху, він поспішив додати: — Слухай, не думаю, що ніхто не помітив, як тріснув купол. Упевнений, хтось уже поспішає йому на допомогу. А про уламки — Дарен живе тут не перший рік. Я певен, з ним усе буде гаразд. Недарма ж ви знайшли одне одного саме зараз.

З моїх очей полилися ще гарячіші сльози. Ніколи не вважала себе плаксою, але нерви здали.

— З моїм везінням ще і як може! — тихо прошепотіла я.

Магазин був порожній. Продавця не було видно. Адріан дістав із кишені пальта маленьке дзеркальце і, відкривши його, щось натиснув.

Мої брови поповзли вгору. От просто зараз — найвдаліший час дивитися на себе в дзеркало?! Але він повернув його до себе — і раптом із дзеркала пролунав чоловічий голос.

— Адріане? Щось термінове? Ми проводимо допит.

— Данієлю, не бурмочи, як старезний дід! — усміхнувся Адріан у дзеркало.

Я зазирнула йому за плече й зойкнула, прикривши рот долонею. У дзеркалі, наче на екрані смартфона, відображалося обличчя іншого чоловіка — із сірими очима, трохи м’якими рисами. Його темне волосся було зібране у хвіст, у вусі блищала кафа, а на шиї виднілося татуювання — вертикальний ряд ієрогліфів. Він уважно дивився на Адріана.

— У неї кілька спільників-повітряників, — серйозно мовив рудий.

Як він так швидко перемикає емоції?.. Чоловік у дзеркалі насупився, а потім його обличчя осяяла здогадка…

— Так ось чому…

— Так-так, саме вони — причина того, що ніхто нічого не помітив, — перебив його Адріан. — А це означає, що в них уже відпрацьована схема. І знаючи вас, хлопці, я впевнений — ви докопаєтесь до інших їхніх темних справ і бла-бла-бла… Але це зараз не суттєво. Головне — ці спільники полюють на Дафну та мало не знищили всю арену Фуегосі Вені.

У дзеркалі пролунав гуркіт, і співрозмовник Адріана обернувся на звук.

— Схоже, Сему вже доповіли, — тихо мовив він до Адріана.

Зображення в дзеркалі почало тьмяніти, і Адріан встиг тільки крикнути:

— Обережно! Всередині з ними Дарен — барабанник рок-гурту! Він стримує їх, поки я виводжу Дафну!

У дзеркалі блиснули два сірих ока.

— Тоді хутчіше відводь її! Дякую, Адріане!

Дзеркало замерехтіло червоним і згасло.

Вітер почав завивати за вікнами. Адріан зачинив дзеркальце, сховав його до кишені й узяв мене за руку.

— Ходімо, — мовив і потягнув до дверей, які вели до порталу.

Я кинула останній погляд на вулицю, що з кожною хвилиною ставала дедалі сірішою. Дерева гнулися від поривів вітру. Я змахнула сльозу з щоки.

— Йому допоможуть. Він впорається, — прошепотів обнадійливо Адріан і повів мене до порталу.

У кімнаті з порталом ми не стали затримуватися — хоча там було на що подивитися! Чого тільки варті вогняні бутони, що розповзлися по стінах, наче плющ. Їхню будову я не встигла розгледіти — Адріан рвучко відчинив двері, і ми майже вбігли в портал.

Знову те саме відчуття тряски й миттєвого падіння — і ось ми вже відчиняємо двері до знайомої темної кімнати з великою люстрою та свічками.

Мовчки спустилися на перший поверх і вийшли з будівлі. Весь цей час я думала тільки про Дарена. І хай ми провели разом зовсім небагато часу — він був хорошою людиною… Та хай йому грець! Не "непоганою", а саме хорошою. Ну, не зовсім людиною звісно. І так, я могла собі вже зізнатися — він мені подобається. І я справді за нього хвилююсь.

— Ти де живеш? — запитав стомленим голосом Адріан, коли ми дісталися головної алеї.

— Там, а що? — тихо відповіла я, кивнувши вбік.

— Хочу провести тебе. Переконатися, що ти нормально дістанешся додому. День у тебе був нелегкий, і було б з мого боку не дуже гарно лишити тебе одну, ще й уночі.

— Ти глянь, який галантний кавалер!

Я здригнулася від оксамитового знайомого голосу. Тихо застогнавши, повільно озирнулася.

— От дідько… — пробурмотіла я, дивлячись у сині очі, такі схожі на мої.

— Ні, не він. Лише твій брат. Хоча тобі, певно, пощастило б більше, якби ти зустріла зараз саме його, — без тіні усмішки прошипів Нейт.

Він стояв, спершися спиною на паркан біля будинку, з якого ми щойно вийшли. Його руки в чорних рукавичках без пальців були схрещені на грудях. Чорний довгий плащ розстебнутий, сірий шарф звисав з плечей. Волосся — біле, мов крейда — було, як завжди, бездоганно вкладе. Навіть у цей час доби зачіска виглядала ідеально. Ліхтар підкреслював гострі риси обличчя, на яких чітко виділялися жовна. Губи стиснуті в одну пряму лінію.

— Нейте, я можу все пояснити! — почала я тремтячим голосом, але чоловік підняв руку, зупиняючи мене.

— З тобою я поговорю пізніше, — пробурмотів він і перевів погляд на Адріана, насупивши брови. — П’ятнадцять хвилин тому я отримав дуже цікаве повідомлення.

Він витягнув смартфон і, не відриваючи погляду від екрана, почав читати вголос:

— "Нейте, якщо ти це читаєш — я в повній дупі. Мене повів у покинутий будинок на алеї Роузенділ рудий незнайомець". — Він кинув уїдливий погляд на Адріана, а потім — на мене.

— Ти Це написала? — почувся шокований голос рудого. Я зиркнула на нього з докором.

— Що?! — підняв він брову. — Ти страшна жінка… — зітхнув він.