Розділ 5

Я б уже й хотіла, може, знепритомніти — було б простіше, ніж це. Отак красиво, як у фільмах — драматично й естетично. Але ні! Сьогодні в мене такий фіговий день, що навіть зомліти нормально не вдалося. І при цьому не могла розплющити очі й почувалася якимось безпорадним овочем.

Відчула, що мене підхопили на руки й кудись понесли. Навколо було гамірно, та музика вже не грала.

Той, хто мене ніс, мовчав, тож я не знала, хто це. Дивно, але я зовсім не відчувала тряски. Мені навіть здалося, що моє тіло на мить обдув легенький вітерець, а потім по руці й нозі ковзнуло щось, схоже на тканину. Можливо, мене занесли кудись за фіранки?

Цікаво, скільки хвилин минуло? Час уже вийшов, і брат отримав повідомлення? А ми з рудим так і не обговорили, що буде після цієї години. Ми просто повернемося? Шкода… Я так і не знайшла Його. Хоча, можливо, Його тут і не було ніколи.

Мене поклали на щось незрозуміле, підклавши під голову щось м’яке — можливо, подушку. Та хоч би слово сказав той, хто мене сюди приніс. Було нестерпно перебувати в повному невіданні того, що відбувається.

Сюди долітав приглушений шум із залу.

Почула сплеск води й відчула аромат м’яти та чогось, схожого на лаванду. Хтось доторкнувся до мого плеча чимось вологим. Я здригнулася, сіпнулася, зашипіла від холоду й болю, намагаючись знову відкрити очі — та ті мене не слухалися. Спробувала заговорити, але навіть прошепотіти не змогла. У мене просто не було на це сил.

— Тихо-тихо, потерпи трохи, я допоможу тобі! — почувся голос, який я одразу впізнала.

Крилатий незнайомець. Барабанник. Ого, неочікувано! А як же концерт?

Спробувала висмикнути руку, але змогла лише трохи сіпнутися. Невже в них немає нормальних лікарів? І взагалі, коли це ми з ним на «ти» перейшли? Що за фамільярність?

З одного боку, крилатий був доволі симпатичним, а з іншого — я не розуміла, що він задумав і куди мене приніс. Я сильніше зіщулилася й, скам’янівши, напружилася.

— Та не смикайся, вперта! Я допоможу! За кілька хвилин тобі полегшає, і ти зможеш піти туди, куди тобі треба!

Нічого собі! Відновити мене за кілька хвилин із напівнепритомного стану? Ну-ну. Цікаво. Що ж, хай спробує. Здається, вибору в мене немає.

Розслабилася, даючи зрозуміти, що більше не опиратимусь.

— Ось і домовились.

Мені не здалося — в його голосі справді промайнула усмішка. От гад! Я в такому стані, а він ще й посміхається. Для них це, мабуть, якась чортова гра. Монстри! І як рудий міг припустити, що тут знайдеться хтось, хто мені підходить? Де він узагалі? Невже досі нічого не дізнався? Перстень! Точно! Щойно... якщо лише станеться диво і я «оживу», перше, що зроблю — прокручу ту кляту штуку на персні. Нехай рудий відведе мене додому, і я забуду про все це, як про страшний сон. Цікаво, скільки часу залишилося на таймері? Брат мене вб’є. Або рудого. Або нас обох. Щодо другого — мені не шкода.

Тим часом крилатий змочував чимось мою шкіру біля рани на плечі — напевно, змивав кров. Потім він намастив щось різко пахуче на саму рану й приклав холодне. Коли його гаряча рука торкнулася моєї щиколотки, я скрикнула.

— Вибач, — тихо прошепотів він.

А я більше здивувалася з того, що в мене нарешті прорізався голос.

Чоловік повторив ті самі маніпуляції з моєю ногою, хоч там і не було рани, і я нарешті змогла розплющити очі. Щоправда, все пливло, перед очима миготіли різноколірні бульбашки. Я кліпнула кілька разів. Мені дуже хотілося пити.

Відчула, як мою ногу обережно поклали назад, почула кроки, що віддалялися, а потім — якесь шурхотіння поруч. Заморгала. Стало трохи світліше, й перед очима замайорів балдахін — один із тих, які я бачила на балконах у залі.

Ага, ось де я! Цікаво, ці балкони — це частина якихось номерів чи просто окремі зони, як столики в ресторані?

Я знову почула його кроки — тепер ближчі. І чомусь уявила, що ці істоти не ходять, а ніби літають над землею, трохи підгинаючи ноги. Пирснула зі сміху, хоча вийшло більше схоже на хрюк.

— У мене два варіанти, — сказав чоловік, піднімаючи мене за спину й підносячи до моїх губ склянку. — Або ти шокована, або починаєш приходити до тями.

Я перевела на нього погляд. Нарешті зір повністю повернувся, і я побачила, як чоловік усміхнувся, злегка піднявши кутики губ.

— Що це? — хрипко проскрипіла я, показуючи підборіддям на келих.

— Те, що поставить тебе на ноги. Настоянка трав із Флорілейського лісу, — відповів просто.

Недовірливо примружилася.

— Флорі... що?

Він закотив очі.

— Просто випий — і вже за кілька хвилин тобі стане краще.

Зітхнула. Гаразд. Поки що він мене не вбив. Навіщо йому мазати мої рани, щоб потім труїти? Це як мінімум нелогічно. Ну, добре.

Зробила кілька ковтків, поки він обережно підтримував мою спину та голову. Допивши все, відкинулася на його руку, а він повільно опустив мене назад на диван.

— Гарна дівчинка, — знову всміхнувся він.

Я загарчала. От нахаба! Фу! Таке тільки в дешевих романчиках жінкам подобається читати. У житті ж це звучить огидно. І що він думає — я зараз перед ним калюжкою розтечуся? Та як би не так! Уууу! Мене аж трусити почало. Зразу видно — самець, який знає, як справити враження! Напевно, не одну прихильницю так от «укладав». «Хороша дівчинка»? Фі, яка вульгарність!

Поки я палала від злості й не знала, що сказати, чоловік кудись відійшов, щось там постукував, а я нарешті відчула, що можу рухатися! Повільно дотягнулася до руки з перснем, стягнула його, намацала виступ, провернула — і знову одягла.

Все. Тепер залишилося чекати та сподіватися, що рудий не брехав і за допомогою персня мене знайде.

— Ну що, як почуваєшся? — озвався крилатий, підходячи до мене, й, дивлячись мені в очі, накрив теплим чорним пледом.

— Просто чудово, — уїдливо мовила я.

— Ти вперше у Фуегасі, так? — сказав він, не відводячи погляду й сідаючи навпроти.