Розділ 4

 Я вирішила спробувати обійти приміщення колом збоку, не пхаючись у саму гущу натовпу, й водночас намагатися вдивлятися в обличчя. Як би мені не було страшно, це наразі здавалося найкращим планом.

Сказати, що план виявився не надто вдалим — нічого не сказати. Мене майже на кожному кроці збивали з ніг. Звісно, не навмисне. Я навіть трохи співчувала істотам, у яких були різні незвичні для звичайних людей частини тіла. Певно, незручно тягати на собі величезні крила. Я вдома ліфчик знімаю з великим полегшенням і втомлено падаю на ліжко зі своїм другим розміром, а тут — цілий день носити отой тягар за спиною. Як у них ще куприк не відвалюється, і як вони взагалі можуть танцювати? Боже, а як спати з усім цим?

Я все йшла, а коло не закінчувалося, обличчя перед очима вже розпливалися. Вони були настільки різноманітні, що вже за кілька хвилин я перестала усміхатися тим, з ким перетиналася поглядом, і просто здивовано переводила очі з одних на інших.

Я намагалася знайти когось, бодай одного, без усіх цих незвичних для мене частин тіла. Не думаю, що мій чоловік має роги чи зелений відтінок шкіри. І чому ж я не запитала рудого, чи є серед відвідувачів концерту звичайні люди? Напевно, є. Ну не може ж бути, щоб не було.

Іноді я бачила, як істоти з натовпу злітали в повітря на своїх крилах і витворяли такі кульбіти, що неможливо було відірвати очей. Мені навіть стало трохи заздрісно. Можливо, я б теж хотіла так легко злітати. Але потім знову згадувала про важкість крил — і моє бажання миттєво розвіювалося.

Чого тільки не вигадали для зручності місцевих відвідувачів. Я навіть помітила невеликий басейн, біля бортиків якого сиділи справжні русалки, потягуючи різноколірні коктейлі крізь соломинки. Як ці рибо-жінки не зварилися за такої температури цього світу — для мене залишалося загадкою. Може, в них там охолоджувач, як в акваріумах? Або ж у них висока температура тіла… чи навпаки дуже низька? Цікаво. До речі, серед них я помітила кількох русалів. Ніколи раніше не задумувалась про те, що русали можуть бути чоловіками.

І знову я розлютилася на себе, бо постійно відволікалася на різні незнайомі й дивні для мене деталі та істот. Минуло вже щонайменше п’ять хвилин, а я все йшла і йшла, ковзаючи поглядом по чужих обличчях.

Іноді я зустрічалася з кимось поглядом. Хтось підіймав брову з цікавістю, хтось пирхав і відвертався, оглянувши мене з голови до п’ят, а хтось усміхався та кликав приєднатися. Я одразу ж відвертала голову, удаючи, що нічого не помітила. Не знаю, що мав на увазі рудий, коли сказав: «Ви його точно впізнаєте», але якщо дослухатися до цієї недопоради, то поки що я нікого не впізнала. І навряд чи знайду. Мені не хотілося підходити ні до кого. Хіба що, щоб ближче роздивитися та торкнутися чогось незвичного.

Тим часом одна пісня змінювала іншу. Гарний, мелодійний чоловічий вокал співав то жваві, то повільні композиції. Моя нога страшенно розболілася, й, побачивши неподалік вільний диван, я вирішила трохи перепочити. Хоча б кілька хвилин — інакше я просто не зможу далі ходити, і на тому все скінчиться!

Щоправда, цей диван стояв майже біля сцени, але на ньому чомусь ніхто не сидів. Вибору в мене не було, тож я попрямувала до нього. Подекуди доводилося навіть застосовувати лікті, щоб проштовхнутися через натовп, але коли в тебе справді важлива мета — тебе нічого не зупинить. Ну, майже нічого. Я з полегшенням опустила свою дупцю на диван і відкинулася на спинку. Окинувши натовп поглядом, зрозуміла, що всім глибоко… байдуже, що я тимчасово присіла відпочити. Пощастило.

Знову змінилася пісня — цього разу на ліричну. Мій погляд ковзнув по сцені, яку до цього лише мимохідь розглядала, й тоді я завмерла.

На сцені був гурт, що складався з різноманітних істот. Склад інструментів і звучання нагадували рок-гурт. Дівчина з чорним волоссям і білими іклами, які вона без сорому час від часу показувала, дуже скидалася на вампірку з казок. Вона віртуозно грала на синтезаторі. Чоловік, схожий на ельфа, із золотим довгим волоссям, зібраним у хвіст, і загостреними вухами — грав на електрогітарі. Вокаліст був з довгим червоним волоссям, і це єдине, що впало мені в око — інших особливостей я не помітила. А другий гітарист — красивий чоловік із довгим білим волоссям і блакитними очима, що сяяли у світлі софітів. Позаду, на барабанах, сидів чоловік із чорним волоссям і такими ж чорними, пір’яними крилами. Вдивилася в нього уважніше — і широко розплющила очі. Це ж був той самий, із яким ми зустрілися біля барної стійки! Стрімко відвернула голову. Оце так! Файне знайомство. Усміхнулася.

Гурт був цікавий, а музика — надзвичайно приємна. Хотілося встати та, як усі, піддатися ритму, танцювати, кружляти, відриватися на повну. Але… не сьогодні. Не зараз. А чи буде ще колись така нагода? Навряд.

Я знову окинула натовп поглядом. Облич було надто багато. Навряд чи я когось знайду — тут не те що пів години, пів дня не вистачить, щоб на всіх подивитися. Я зітхнула й знову перевела погляд на гурт… і раптом зустрілася очима з золотаво-карими очима крилатого барабанника. Капець. Як він мене помітив? Я озирнулася — може, він дивився на когось позаду. Але за диваном було пусто. Ах, точно! Моя клята біла сукня!

Я знову повернулася до сцени й знову впіймала його пильний погляд. Глянувши на його рельєфні руки, що напружено били по барабанах, перевела погляд на груди, вкриті татуюваннями, яких не помітила біля бару.

Ну, варто визнати — чоловік справді красень. Принаймні, це факт. Тепер зрозуміло, чому ті дівчата вішались йому на шию. Невже на кожному концерті хтось стрибає йому в обійми, «підвернувши ногу»? Я знову усміхнулася, повертаючи погляд до його обличчя — і побачила, як він запитально вигнув брову та всміхнувся кутиками губ.

— Біля вас вільно?

Я озирнулася на глибокий голос — і побачила, як наді мною нависав чоловік із тоненькою цапиною борідкою, рогами на голові й не дуже приємним, хитрим, витягнутим обличчям. Його очі були чорні, як вугілля, і неприємно ковзали по моєму тілу. Одягнений він був у червоні шкіряні штани та напіврозстібнуту сорочку того ж кольору, з-під якої визирали чорні волохаті груди.