Розділ 2

 Про те, що це була дуже погана ідея, я подумала одразу, як зайшла у хвіртку та пішла поруч із незнайомцем углиб території занедбаної будівлі. Добре, що ліхтарі освітлювали шлях, і навколо було досить яскраво.

— А чому ми не зайшли через головний вхід? — запитала порушуючи мовчання.

— Бо він зачинений, — відповів чоловік, як завжди з усмішкою на обличчі. — Це дуже довга історія. Якщо за цю годину буде час, можливо, я розповім її вам, Дафно. Але щось мені підказує, що навряд чи ви захочете провести всі ці хвилини зі мною.

 Я вже хотіла відкрити рота, щоб спитати, чи планує він відходити від мене протягом цієї години, але рудий незнайомець притулив палець до губ і постукав у двері, які, як я розумію, були запасним виходом.

 За хвилину нам відчинив сивий чоловік у чорному костюмі. Моя щелепа мало не відвисла. То в цьому будинку хтось іще був? Я напружилася. Мені це зовсім не подобалося, хоча навіть якби нікого не було, це, напевно, теж мене насторожило.

 — Тійморе, добрий вечір! Я сьогодні з гостею, ми пройдемо до Фуегосу? Буквально на годинку туди-сюди, — підморгнув він старому.

— Добре, сер! — стримано відповів той і став біля стіни, пропускаючи нас уперед. — Гарного вечора! — тактовно додав, подивившись на мене.

— Дякую! — кивнула я невпевнено і пішла слідом за рудим незнайомцем.

 Усередині приміщення, як не дивно, виявилось дуже світло, і я одразу зрозуміла, чому його не видно з алеї: вікна були завішені важкими портьєрами. Неподалік від запасного виходу стояв високий стіл зі стільцями, на якому лежали якісь папери та скриньки. Вздовж коридору на певній відстані одне від одного знаходилися двері, що, певно, вели до різних кімнат будинку. Трохи збоку були не дуже широкі сходи.

— Ходімо, — рудий незнайомець показав на сходи. — Нам на другий поверх.

Я напружилася.

— Концерт відбудеться там? — здивовано підняла брови. Мало вірилося, бо крім нас трьох у приміщенні більше нікого не було.

— Не зовсім, але й не так далеко, як ви думаєте, — сказав чоловік, узявши мене під руку й ведучи нагору.

 Так, все, стоп! Мені це зовсім не подобалося. Треба було одразу відмовитися, а не тягнути кота за хвіст. Ох ця моя цікавість! Завжди мала слабкість до всіляких таємниць і пхала ніс туди, куди не треба, і це далеко не раз виходило мені боком. А тут іще й дурна надія. Кохання? Ага, мрійниця! Як на мене, я ще до цього не доросла, судячи з того, де я зараз і з ким.

 Не встигла вигадати відмазку, щоб повернути назад, як ми вже опинилися на другому поверсі біля якихось дверей. Здалося, що з-під них трохи потягнуло жаром, і моєму тілу, замерзлому після вулиці, стало тепліше. Напевно, в будівлі була вища температура, і я нарешті почала відігріватися.

 Чоловік мовчки відчинив двері, і я побачила величезну люстру з безліччю свічників, у яких горіли свічки. А прямо під нею стояли величезні ковані двері. Сама кімната була темною, видно було тільки люстру та двері. Дивно, адже на стінах мали бути хоча б тіні від свічок, але здавалося, що стін немає, і ми перебуваємо у величезному просторі. Стало моторошно.

 Рудий незнайомець відсторонився від мене, щоб відчинити ковані двері. Вони легко піддалися, і після того, як чоловік зробив це, він простягнув до мене руку. Я завмерла і вдивлялася в темряву, наче миша на змію. Якщо в цій кімнаті хоча б була люстра, то там, куди ми мали увійти, панувала суцільна темрява. Чоловік подивився мені в очі, де, як я впевнена, відбивався мій страх, і зітхнув.

— Буде безглуздо, якщо ви злякаєтеся перед останнім кроком до свого щастя, — тихо сказав він і сумно усміхнувся. — Але це ваш вибір. Я не змушую вас іти за мною.

Як він посмів? Думає, що я боягузка? Я надулася і швидко, більше без вагань, подала йому свою руку.

— Та можна подумати! Просто ще одні двері! — Хоча, навіть жодних звуків зсередини не було, але про це подумала надто пізно, вже ступивши за чоловіком у темряву. Та не встигнула обернутися, як за спиною пролунав звук дверей, що зачиняються.

 Мене трусонуло, і я відчула, що падаю, але не встигла навіть злякано закричати, як знову відчула землю під ногами. Темрява розійшлася, коли рудий відчинив двері, і ми опинилися в якійсь кімнаті.

 В ній було дуже яскраве світло, і мої очі, що ще не звикли до нього після темряви, ніяк не могли сфокусуватися. Я протерла їх рукою.

 Рудий, який усе ще тримав мене за руку, швидко повів мене геть, і я майже сліпо йшла за ним по п’ятах.

 Вийшовши з яскравого приміщення, ми опинилися у маленькій крамничці. Висковзнули просто з дверей біля прилавка.

 Рудий кивнув продавцеві — великому вусатому чоловікові в чорному балахоні — та провів мене повз вітрини на вихід, не кажучи ні слова.

 Швидким поглядом я побачила на вітринах різні кулони, каблучки, браслети та кольорові баночки різних розмірів.

 Вийшовши з крамнички, дзвякнувши вхідним дзвоником, ми опинилися на жвавій широкій вулиці.

 Перше, що впало в очі, — це гори. Величезні гори, вкриті гігантськими деревами, на гілках яких розквітали бутони червоних та помаранчевих квітів. А ще... Чорне небо з великим червоним сонцем чи чимось схожим на сонце посередині. Хмар не було, але небо все одно було чорним, і це місцеве "сонце" його не освітлювало. А ще тут було дуже жарко. Я стояла завмерши й відкривши рота від подиву.

— Це що таке? Де ми? — прошепотіла я.

— О, я не казав? — Він хмикнув. — Ми в іншому світі. Його називають Фуегос. Такий вогняний, спекотний світ. Я думаю, ви це вже відчули. Моя вам порада — зніміть шарф і розстебніть пальто, інакше зваритеся, — сказав він, оглянувши мене, і сам почав розстібати плащ.

 Я слухняно розв'язала шарф, але залишила його висіти на шиї й розстебнула ґудзик. Мої руки застигли на останньому, коли я ковзнула поглядом по чоловікові з чорними пір'яними крилами, що йшов під руку з дівчиною, в якої з голови стирчали невеликі роги.