Розділ 1

Я, накульгуючи, йшла вулицями Ніреймору й витирала сльози з обличчя, досі не могла повірити, що Рік щойно мене покинув. І це він зробив саме сьогодні, у День всіх закоханих! А я ж уже встигла спекти й подарувати йому його улюблені імбирні пряники у вигляді сердечок. Вони так і залишились лежати на столі. Шкода, що не скинула їх на підлогу.

— Покидьок! — скрикнула я, і кілька перехожих озирнулися на мене.

Не стала перепрошувати, лише закуталася в улюблений бордовий шарф ще щільніше.

 Зимовий морський вітер проник під моє чорне пальто й торкнувся голої шкіри. Я здригнулася. Треба було одягнутися тепліше, але ж я йшла з Ріком на побачення в кафе, тому вирішила вдягнути красиву, але тонку й коротку сукню. Про холод я думала в останню чергу. Дурепа.

Кісточка на правій нозі боліла. Коли вибігала з кафе після безжальних слів Ріка, біля виходу підвернула ногу. І треба ж було саме сьогодні надягти ці кляті туфлі на підборах!

Вітер грав із моїм розпущеним довгим золотавим волоссям, кидаючи пасмо за пасмом мені прямо в очі. Я нервово поправляла їх рукою за вухо й витирала сльози, що невпинно текли моїми щоками. Сумно видихнувши, глянула на небо.

— Чарівна леді, вам потрібна допомога?

Я обернулася на голос і побачила, як чоловік, що сидів на лавці неподалік, підвівся та простягнув у мій бік хустку.

— Е-е-е... Це ви до мене?! — здивовано підняла брову, дивлячись на нього.

"Ого!" — мало не скрикнула я, придивившись уважніше. Чоловік був дуже гарний. Високий, рудоволосий, із зеленими очима та милими ямочками на щоках. Вдягнутий у чорне пальто, з-під якого виднілися чорні штани. Незнайомець променисто усміхнувся, і його очі ніби заблищали у світлі ліхтарів.

— Звісно, вам! — Він підійшов ближче та заглянув у мої очі. — Мені здалося, що ви кульгаєте, що з вашою ногою, болить?

Я відсахнулася від нього — якийсь він дивний, хоч і гарний. Можливо, він справді просто хотів допомогти, але життєвий досвід підказував, що не те що незнайомцям, а й найближчим людям варто довіряти з обережністю та уважністю. І саме сьогодні я не була готова "роздавати" комусь свою кілька хвилин тому розірвану на шматки довіру.

— Нічого страшного, просто підвернула ногу. Все добре! — Я спробувала обійти чоловіка, але він, пропустивши мене вперед, пішов поруч.

Дідько. Як тепер його позбутися? Може, він маніяк чи злодій? Можливо, зайти до крамниці та попросити допомоги, сказавши незнайомцю, що мені треба щось купити? Я замислилась і здригнулася, коли чоловік знову заговорив.

— Ви плачете не від болю в нозі, правда? — Він дивився вперед, але час від часу кидав на мене крадькома погляди.

— Скажімо так, не лише через це, — нервово кинула я.

— Ви посварилися з хлопцем? — Серйозним тоном із нотою співчуття запитав він.

— Це що, так помітно? — прошепотіла. Я не втратила настороженості, але він зачепив рану, що ще тільки почала кровоточити.

— Очі, з яких щойно викачали щастя, мерехтять не гірше, ніж ті, у яких воно ще ховається. Просто сяйво має інший відтінок.

Я пирснула нервовим сміхом.

— І який же?

— Фіолетовий, — сказав він, не вагаючись, і, все ще йдучи поряд, дивився вдалечінь.

— Дивно, чому не чорний? — здивовано пробурмотіла я. Хоча яка різниця, чоловік і так говорив нісенітниці.

Може, він божевільний? Потрібно було терміново від нього втекти. Поблизу, як на зло, не знаходилося жодного магазину чи кафе. Хоча ні, було одне, але зачинене. Трясця, треба поки затягти розмову, доки він не роздратувався, а то хтозна, що може йому спасти на думку.

— А який тоді відтінок сяйва у щасливих очей?

— Білий, — так само швидко відповів він, як і вперше.

— Як цікаво, — спробувала удати, що зацікавилася.

— Так, це справді дуже захопливо, — сказав він ствердно, хитнувши головою, і знову простягнув мені хустку. 

Цього разу я взяла її, витерла сльози й віддала назад. Чоловік поклав її до кишені.

— Як вас звати? — запитав він, чарівно усміхнувшись.

— Дафна, — швидко сказала, а потім прикрила рот рукою.

Якого біса я назвала своє справжнє ім'я? Яка ж я дурепа!

Усмішка незнайомця стала ще ширшою.

— Гарне ім'я, воно вам пасує! Скажіть, Дафно, а чи є у вас якесь заповітне бажання? — знову подивившись мені в очі, промовив він.

 Я на мить розгубилася. Ніколи про це не думала.

— Кохання. Хочу бути коханою і кохати, — випалила перше, що спало на думку. — Напевно, банальнішого бажання й не вигадаєш, — нервово хихикнула я.

— Ну чому ж? Ні, насправді в людей бувають дуже різні бажання. Хтось хоче слави в справі, якою займається чи хотів би зайнятися. Хтось — грошей. А хтось мріє, щоб він або його близький одужав. Усі різні, й у цьому є своя чарівність.

— Звідки ви знаєте? — відповіла знову нервово хихикнувши.

Напевно, я теж була схожа на божевільну. Можливо, у мене починалася істерика.

— Спостережливість, — пригладив він рукою руде волосся, що стирчало на потилиці. — Люблю довго сидіти в парках або тут, і дивитися на море. Та мимоволі стаю свідком сотні розмов.

— А-а-а... — протягнула я, ніби щось зрозуміла. — Звідки ви знаєте, що те, що вони кажуть — правда?

— Люди думають, що вміють брехати, — куточки його вуст знову поповзли вгору. — Але насправді більшість із них проколюється на банальних речах. І коли людина говорить правду, вона поводиться зовсім інакше, хіба ви не помічали?

— Звичайно, помічала, — неохоче погодилася я, згадавши, як кілька разів ловила Ріка на брехні. Цілком банальній, але він так і не зміг пояснити, чому брехав у таких дрібницях.

 Наприклад, сказав, що їде до батьків, а пізніше я дізналася, що друзі бачили його в барі, де він дивився футбол.

 Тоді Рік довго просив вибачення, казав, що плани змінилися і просто не повідомив мене. Що було дивно, адже ми обидва любили футбол і могли б подивитися його разом. Все було б не так погано, якби в той момент, коли йшов матч, він не написав мені повідомлення, що перебуває у батьків і їсть запечену качку. А у виправдання цього він сказав, що написав так, аби я не хвилювалася і могла спокійно лягти спати.