7. Злата. "Тепер ми вже не втратимо одне одного..."

Я сіла на ліжку, прокинувшись від того, що телефон упав мені на обличчя. Якийсь час я не могла зрозуміти, де я і що зі мною. Потім поступово в голові стало прояснятися. На екрані все ще світилася заставка того додатку, отже, я прилягла,  дивлячись на нього, і заснула, і мені наснився такий дивний сон? Тут минуло лише кілька хвилин, а здавалося, я провела в минулому значно більше часу…

Я пам’ятала лише, як Олександр обійняв мене міцно-міцно, і наш поцілунок, а потім… Потім я прокинулася у своїй кімнаті і якийсь час дивилася на гірлянду, що мигала над ліжком різнокольоровими вогниками. 

Повторила подумки слова Олександра “Я обов’язково знайду тебе”, і зітхнула. Знала, що цього не буде, бо він лише плід моєї уяви. Але разом з тим мені було дуже сумно, що я ніколи більше не побачу його…

***

Раптом телефон задзвонив, я поглянула на екран і побачила, що на ньому в світилося ім’я моєї подруги Ксені. 

— Привіт, — життєрадісно сказала вона, коли я прийняла виклик. — Ти що, спиш? Не відповідаєш на дзвінки! А я не побачила твого повідомлення відразу… 

— Та трохи задрімала, —  зізналася я. 

— Мене запросили на Різдвяну вечірку в середньовічному стилі, чи щось таке, ну може не середньовічному, на запрошенні написано,що буде атмосфера девʼятнадцятого сторіччя, вечірка проходитиме в якомусь старовинному маєтку. Можна взяти ще когось. Це мій новий хлопець, ну, точніше, поки що залицяльник, дав запрошення мені і якійсь подружці, якщо я побоюсь йти туди сама, — тараторила Ксеня. — І я реально боюсь! А це вже сьогодні! Я дзвонила тобі вчора… Ти не відповідала! Ти ж виручиш? Підеш зі мною? Я оплачу оренду сукні! 

 — Добре, — я подумала, що немає сенсу мені сидіти вдома і сумувати. Можливо, вечірка допоможе відволіктися і покращить настрій. — Кажи, куди їхати…

***

Коли ми перевдягнулися у взяті напрокат сукні і увійшли до будинку, я раптом відчула дежа вю. Аж спинилася на місці, вражено озираючись навсібіч. Це був будинок з мого сну! Я навіть підійшла до вікна і відхилила занавіску, але побачила вогні багатоповерхівок і автомобілів, що рухалися по вулиці, і зітхнула. Все-таки це було сьогодення, хоч і так гарно декороване під дев’ятнадцяте століття…

Ми пройшли до зали, де вже стояли гості, що приїхали раніше за нас. Вони теж були в одязі відповідної епохи. 

Один із хлопців побачив нас і пішов назустріч. Я так зрозуміла, що це й був той “залицяльник” Ксені.

— Привіт, я Назар, — він поцілував мені руку, а потім обійняв Ксеню за талію. 

 — Привіт, мене звуть Злата, — усміхнулась я. 

— Добре, що ви прийшли вдвох! Я обіцяв моєму другу, що познайомлю його з красунею, і бачу, що Ксеня зробила дуже вдалий вибір! — він підморгнув мені.

 — Я лише сьогодні розійшлася зі своїм хлопцем, — сказала я. — Думаю, я не найкращий вибір, настрій у мене не той…

— Ой, я щойно твоє імʼя почув, то подумав, що це доля! Загалом, сама зараз побачиш! — затараторив Назар, а потім побачив когось за моєю спиною: — Саню, друже, я тут! Іди сюди, я тебе з деким познайомлю!

Його друг виступив із тіні на яскраве світло старовинного світильника зі свічками, і я аж рота відкрила від здивування. Я побачила Олександра, це точно був він, і він дивився на мене й ледь усміхався. 

 — Добре, не будемо вам заважати, знайомтесь, а ми підемо принесемо щось випити, — сказала Ксеня, підморгнула мені, і вони з Назаром відійшли. 

А я все стояла, як статуя, і дивилася на нього. 

— Вибач за мою реакцію, ти мені нагадав одну людину, — сказала зрештою, трохи отямившись. 

— Ти мені теж декого нагадала, — відповів він неголосно. Заграла повільна мелодія і чоловіки почали запрошувати жінок на танець. — Потанцюємо? — він простягнув мені руку.

Я кивнула і вклала свою долоню  у його. 

— Знаєш, це може здатись дивним, але мені вже багато років снився один і той самий сон. Я в цьому будинку танцюю з тобою в старовинних костюмах на Різдво, — сказав він неголосно. — Довелось навіть знайти цей будинок і купити. І влаштовувати тут щороку цей бал. Це вже сьомий бал. Сьомий рік. 

 — Мені сьогодні теж наснився дивний сон, — сказала я впівголоса. — І в ньому теж фігурував цей будинок…

— Тобі снився тільки будинок? — він теж стишив голос ще сильніше. — І що тут відбувалось?

 — Вечірка, — відповіла я. — І господарем був чоловік, дуже схожий на тебе… Може, ти його нащадок? У вас навіть імена однакові…

— Може, — він кивнув і додав трохи схвильовано: — Або це якась реінкарнація. Бо той чоловік закохався в тебе настільки, що проносив це кохання через всі свої життя, аж поки знову тебе не зустрів…

Я відчула, що на мої очі навертаються сльози.

 — Він сказав, що однієї зими знайде мене, — прошепотіла я. — Я це добре пам’ятаю, хоча все інше, що мені наснилося, зараз ніби в тумані…

— Точно, саме ці слова і були в моєму першому сні. Однієї зими я знайду тебе, — він торкнувся долонею моєї щоки. — І я знайшов, Злато. Я знайшов тебе.

На цих словах він подався вперед до моїх губ, і легенько їх торкнувся, ніби боявся, що я зараз його відштовхну.