6. Олександр. "Я обов'язково знайду тебе..."

Катерина сьогодні поводилась жахливо. Якби не її матінка, я б виставив її за двері. Ще й Злата пішла від нас. Я хотів піти за нею, але розумів, що тоді вже моя наречена образиться. Що б я там не думав, від долі не втечеш, я маю одружитися саме з Катериною. І вони хотіли весілля якомога швидше. 

Але з моменту, як пішла Злата, я не міг думати ні про кого іншого, окрім неї. Вона була така мила, дивакувата, але дуже хороша, я відчував у ній споріднену душу. Поруч із нею було затишно і комфортно. 

Зараз, лежачи на ліжку, я знову і знову згадував, як вона зʼявилась переді мною, ніби дар з небес.

Коли раптом в мої двері постукали, я аж стрепенувся на ліжку:

— Так, заходьте!

— Це я, — почувся тихий голос, і в кімнату навшпиньки прошмигнула Злата. Вона виглядала схвильованою.  — Ти не спиш? 

— Ні, не сплю, — я прийняв сидяче положення. — Знаєш, я думав про тебе… 

— Я хотіла тобі розповісти, як сюди потрапила… І от, коли йшла по коридору, почула цю розмову… Звісно, я знаю, що підслуховувати недобре, але думаю, це той випадок, коли таку неввічливість можна пробачити. Ти тільки послухай,  — і вона тицьнула пальцем у ту металеву штуку, яку принесла з собою. Це було схоже на чари, бо я раптом почув голос матері Катерини так чітко, немов вона зараз стояла переді мною. 

— Головне, щоб ти дала йому це, щойно ви обвінчаєтесь, щоб він не встиг позбавити тебе цноти. Тоді, коли він раптово помре, у тебе зʼявиться будинок в придане і ти зможеш вийти за поважного чоловіка… Треба все провернути, поки він не дізнався, що ми збанкрутували…

Серце забилось дуже часто. Значить, мене хотіли вбити? За маєток? 

— Знаєш, я і так не дуже хотів з нею одружуватись, — я зазирнув Златі в очі і торкнувся її долоні. — З самого ранку, як побачив тебе, зрозумів дещо… 

— Ти мій суджений, — раптом сказала вона, дивлячись мені в очі. — Там, у моєму часі, я зустріла… ну, якщо говорити твоїми термінами, ворожку, і вона сказала що зробить так, щоб я зустріла того, хто мені призначений долею. Але чомусь вийшло так, що ми з тобою розминулися у часі… 

— Але ж ти потрапила сюди, — він переплів наші пальці. — Може, тепер ти залишишся?... Мені не треба те весілля. Мені ніхто не потрібен, окрім тебе.

Вона мовчала, її очі були сумними. 

А потім сказала:

— Мені теж ніхто не потрібен, крім тебе. Але я так хочу стати лікаркою, тут я не зможу вчитися і допомагати людям. Мене ніхто не зрозуміє, та й про тебе будуть погано говорити, якщо в тебе буде така дивна дружина, як я. Не хочу щоб тобі було погано через мене. 

— Краще хай говорять, що хочуть, але ти будеш поруч, — я зазирнув їй в очі. 

— І там залишилися мої батьки, коли вони зрозуміють, що я зникла назавжди і більше ніколи не повернуся, вони будуть дуже страждати. Я їхня єдина дитина…

Я відвів погляд. Авжеж, хотів, щоб Злата залишилась. Але вона сама цього не хотіла. Вона не хотіла бути тут.

— Певно, тобі треба знову зайти в ту дивну штуку, щоб повернутися.

— У той додаток? Але ж інтернету немає, — вона знову почала сипати тими незрозумілими термінами. — Якби я знала, що треба зробити, щоб повернутися… 

— Якщо він зміг закинути тебе сюди, то точно може повернути, — я навіть спробував усміхнутись. Вона хотіла цього. Хотіла піти. Значить, я мав за будь-яку ціну спробувати їй допомогти. Навіть якщо це розбивало мені зараз серце. — Зайди в нього, може треба подумати, що тобі вже не треба ніякий суджений, чи як там було? 

— Добре,  — сказала вона, на щось натиснула і вигукнула: — Ой, як я не помітила раніше, тут є кнопка “відмовитися”, червоний хрестик!  Вона маленька, тому я не звернула увагу, а зараз придивилася і побачила. То мені її натиснути зараз? 

— Напевно, — я знову відвів погляд. 

— Але тоді я ніколи більше не побачу тебе, — її обличчя спохмурніло. 

Мені не хотілось, щоб вона сумувала, тому я знову усміхнувся і торкнувся долонею її обличчя, зазирнувши їй в очі:

— Раз я твій суджений, думаю, все буде добре, — я подався вперед до її вуха. — Однієї холодної зими, так само в Різдвяну ніч, я обовʼязково знайду тебе… 

— Тоді добре, — усміхнулась вона. — Але ж дивись, ти мені обіцяв! Я буду чекати на тебе! 

Я подався вперед і торкнувся губами її губ, а пальцями вільної руки тицьнув на червоний хрестик на тій штуці.

Злата поглянула на неї і сказала: 

— О, написано “відміна у процесі виконання”. Значить, я все ж повернуся додому. Але як це буде? Тут я просто зникну? І з’явлюся там? 

— Не знаю, але сподівась, з тобою все буде добре…