5. Злата. Підслухана розмова

Коли подзвонили в двері, я чомусь злякалась. 

— Може, мені десь заховатися? — запитала в Олександра. — В тебе не буде проблем через мене?

— Чому? — здивувався він. — Ти ж сама придумала, що ти моя якась там сестра. Ходімо, повечеряєш смачно. Тобі ж сподобався обід? Анна прекрасно готує. 

 — Так, дуже смачно, — я усміхнулась. — Але раптом я скажу чи зроблю щось не те? Щось таке, що видасть мене?

— Скажемо, що ти приїхала з-за кордону. Тому така дивакувата, — він усміхнувся.

Олександр пішов відчиняти двері, а я рушила слідом за ним. Почула жіночий голос: 

— А що, в тебе вже є якісь гості? 

— Так, так вже вийшло моя… знайома проїздом у Києві, я запропонував їй переночувати тут, все ж, сьогодні канун Різдва, — відповів Олександр зовсім не так, як ми домовлялися, він не назвав мене родичкою. 

— Знайома? То відрекомендуй мене їй, — сказала дівчина не дуже задоволено. Зрештою, я її розуміла, якби у мого нареченого в домі зупинилася якась “знайома”, це мене б насторожило. 

Я зробила кілька кроків уперед і підійшла до них. 

— Добрий вечір, — привіталася з розкішно вбраною молодою білявкою. 

Вона якось так зверхньо поглянула на мене і сказала:

— Добрий… Хоча… У що це таке ви вдягнені, це ж минуле сторіччя! Вже років пʼять ніхто не носить такі скромні сукні без мережива! Я авжеж знала, що родина Олександра зараз переживає ненайкращі часи, але щоб дівчат так вдягати… Хоча, таку замухришку без зачіски та макіяжу сукня б не виправила! 

Я не знала, що сказати, могла б відповісти чимось грубим, але це могло б зашкодити Олександру, тому я просто промовчала. 

— Катерино, що ти таке кажеш? — Олександр насупився. — Не думав, що в тебе стали настільки жахливі манери за час, поки ми не бачились. Злата дуже хороша і розумна. Вона навіть в університеті навчається, на відміну від тебе. 

— Злата? Вона з Царства Польського чи Володимирії? — почала розпитувати білявка. — Чи з якої країни? Де це такі дивні імена і жінки навчаються в університетах?

— Ні, вона з наших країв, — перебив її Олександр. — Ходімо до столу. Ти приїхала сама? Без матінки?

— Он вона вже піднімається, — відповіла Катерина. — Давала розпорядження кучеру.  А ти ще когось чекаєш?

— Ну, прекрасно, — Олександр зітхнув. —  Ходімо за стіл… 

Мати Катерини була така ж пихата, як і донька. Вони говорили між собою, або з Олександром, а на мене практично не звертали уваги. Втім, мене таке влаштовувало, краще вже бути непоміченою, ніж вислуховувати якісь образливі слова на свою адресу. 

А ще мені чомусь було неприємно дивитися, як Катерина фліртувала з Олександром. 

Коли ми закінчили вечеряти, Олександр запросив усіх перейти у вітальню, де Катерина могла б пограти на фортепіано. 

Я вирішила, що не буду йти з ними, а тихо піднімуся до своєї кімнати. Перевірила ще раз мобільний, щоб переконатися, що зв’язок із моїм світом не з’явився, але все було без змін. Мабуть, мені доведеться залишитися тут назавжди… Ця думка зовсім не радувала. Хоча Олександр був дуже симпатичним, та я знала, що в ті часи мені б нічого не світило, я не була аристократкою і не мала грошей. Могла хіба що влаштуватися десь служницею чи швачкою… І так прожити все життя, може, вийти заміж за якогось купця чи ремісника, народити десяток дітей, і добре, якщо вдасться не померти під час пологів або від якоїсь зарази, яку тоді не вміли лікувати… Така перспектива мене не тішила.

Я подумала, що раз  я потрапила сюди, заснувши, то може, коли я знову засну, мені вдасться повернутися додому? Я лягла на ліжко і заплющила очі, але сон не йшов. Чула, як гості закінчили музицирувати і теж подалися нагору. Як великий годинник пробив північ… Різдво настало, і ніякого дива не відбулося… Я заплакала, сама не знаю, чому — чи від того, що мені не хотілося жити на початку дев'ятнадцятого століття, чи через те, що моя “половинка” жила на двісті років раніше, отож мені так і судилося не зустріти його. Навіть якщо я повернуся додому, то все життя буду самотньою…

Треба поговорити з Олександром — подумала я, все йому розповісти. Хоч і важко буде пояснити, що й до чого, але раптом ми вдвох зможемо щось придумати… Я прихопила з собою телефон, щоб показати йому додаток, де досі світилися літери “Замовлення виконано”. Але, вийшовши в коридор, трохи розгубилася, бо всі двері були однакові. Побачила, що під одними з дверей видніється смужка світла, і пішла туди, але коли вже зібралася постукати, почула жіночий голос. Говорила Катерина. Я завмерла на місці, мимоволі прислухаючись.

— І що мені робити… Він же зовсім не в моєму смаку…  І такий бідний…

Мені захотілося, щоб Олександр зараз опинився тут і почув ці слова. О, на телефоні ж є диктофон, він працює без інтернету, і заряд ще є. Я тут же натиснула потрібну кнопку, якраз заговорила мати Катерини: 

— Головне, щоб ти дала йому це, щойно ви обвінчаєтесь, щоб він не встиг позбавити тебе цноти. Тоді, коли він раптово помре, у тебе зʼявиться будинок в придане, і ти зможеш вийти за поважного чоловіка… Треба все провернути, поки він не дізнався, що ми збанкрутували…