4. Олександр. Багато нових термінів

— Як тебе хоч звуть, ти так і не відрекомендувалась, — сказав я до дівчини. — Не ображайся будь ласка, але… Може, ти вдарилася головою, чи щось таке? Бо як це ти можеш жити через дві сотні років? І що ще за "ідеальний партнер"? 

 — Мене звуть Злата, — розгублено сказала вона. — І головою я не вдарялася. Просто лягла спати у дві тисячі двадцять п’ятому році, а прокинулась тут, у вас…Як мені повернутися назад? 

Мені не дуже вірилось в її розповідь. Скоріше, це батько щось придумав… Він любив подібні розваги, поки лежав в лікарні, йому і зайнятися було більше нічим.

— Сьогодні Святвечір, у мене буде святкова вечеря. Залишайся, поки не розберешся, що до чого. 

Не знаю, чому я запросив її, я відчував щось дивне поруч з цією дівчиною. Батько колись розповідав, що коли зустрів мою маму, ще до того, як вони почали спілкуватись, він зрозумів, що вона — його половинка. Я не дуже в це вірив, вважав, що це він просто прикрашає історію їхнього знайомства. Але коли я побачив Злату там, на ліжку, я теж відчув щось подібне, ніби вона була особлива. 

— В тебе будуть гості? — запитала вона. — Мені якось незручно…

— Гості і гості, — я знизав плечима. — Сьогодні у мене мають бути заручини, — я зітхнув. — Я їх не дуже хочу, але щоб врятувати цей маєток маю одружитися з донькою впливових дворян. 

— А що скаже твоя наречена, коли побачить мене? Треба придумати якусь легенду, може я твоя чотириюрідна сестра?

— Хай буде, — я кивнув. Чомусь стало трохи сумно. Але я не розумів чому. — Але тобі треба вдягнутися відповідно на вечерю і бажано не видати себе. А поки що можу показати тобі маєток…

***

Злата була дуже милою. Вона всьому дивувалась, торкалась всього, ніби дійсно була вперше в подібному маєтку. Особливо їй сподобались меблі і картини. 

А я спостерігав за нею і її реакцією, і теж не міг намилуватися. Зараз точно вже розумів батька, який казав, що закохався в маму одразу. Злата була не такою, як всі. 

— Розкажи трохи про себе, — сказав я, коли ми сіли обідати. Кухарка вчора наготувала мені їжі на сьогодні, щоб не маячити перед моїм обличчям на свята. — У тебе є наречений? — чомусь мене дуже цікавило це питання, хоча я на Злату не мав ніяких прав. 

— У мене був хлопець, але я з ним розійшлася, буквально вчора, — її обличчя одразу посумнішало. — У нього є ще одна дівчина, я дізналася випадково, почула, як він із нею розмовляє по телефону… Ти не знаєш, що таке телефон? — одразу здогадалась вона, побачивши мій вираз обличчя. — Це такий прилад, щоб говорити з людиною на відстані…

— Ого… Ні, я такого ще не чув і не бачив. Хоча, за кордоном намагаються розробити багато чого, може, і щось подібне теж. У нас в основному листи ходять для спілкування на відстані. 

 — Ну, у нас переважно електронні листи, — сказала вона. — Паперові вже майже не пишуть. 

— "Електронні" це як? — здивувався я. 

Вона говорила якимись незрозумілими словами, але мені було цікаво. Взагалі мені було добре, коли Злата була поруч, це було таке дивне і прекрасне відчуття… Я не хотів, щоб вона йшла…  Хоч вона і була дивачкою. 

 — По інтернету… — вона замислилась.  — Ну, такі дроти, і по них іде струм… Або й без дротів, через мобільні вишки…

— Ти ніби якоюсь іншою мовою розмовляєш, — я усміхнувся. — Не знаю, ні що таке дроти, ні що таке струм, ні тим паче оті "шишки". 

 — Не шишки, — Злата розсміялася, — а вишки. А струм ще лише через кілька десятиліть відкриють, його появу ти застанеш. А от до мобільного зв’язку… — вона на мить замовкла. — Ще довго…  Я сама не дуже добре знаю, як воно працює. Фізика ніколи не була моїм улюбленим предметом…

Мені чомусь стало сумно. Може, тому що я відчув, що Злата ніби дійсно не від світу цього, або реально не з цього часу. 

Саме цієї миті ми почули дзвінок у двері… Невже настав час знайомства?...