3. Злата. Так от що значили ті слова!

Я спробувала заплющити очі і знову розплющити — може, тоді прокинуся? Але коли це все зробила — нічого не змінилося, сон продовжувався. Я поглянула на чоловіка переді мною — він був дуже симпатичний. Ех, шкода, що це не реальність…

— Може, ти голодна? — запитав мене незнайомець, встаючи з ліжка. 

— Можна мені щось одягнути? — мені раптом стало соромно, що я сиджу в одній нічнушці.  — І ще одне питання — між нами щось було? Я навіть імені твого не знаю….

— Мене звуть Олександр. Не думаю, що щось було, я б запамʼятав, — він ледь усміхнувся. — Щодо одягу, мати лишала тут щось для моєї судженої. Має бути в жіночій спальні, вона навпроти цієї. Можеш взяти, що хочеш. 

 — Дякую, — я встала з ліжка і роззирнулася навколо. Було таке враження, що я в якомусь музеї. Всі меблі, шпалери, занавіски — було старовинне, немов я потрапила на зйомки історичного фільму. Прикольний сон, треба постаратися не забути його, щоб потім розповісти подругам. 

Я відчинила двері і вийшла в коридор, який освітлювався гасовою лампою. Штовхнула протилежні двері — і опинилася в дуже гарно оздобленій кімнаті, видно, що вона була жіночою, бо тут було ліжко під рожевим балдахіном, велике трюмо, а біля нього шафа. Значить, тут має бути щось з одягу. 

Я відчинила дверцята і побачила кілька суконь. Думала хоча б якийсь халат знайти, але нічого такого тут не було. Лише парадні вбрання. Чи вони й удома таке носять? 

Я дістала одну з суконь, яка здалася мені найпростішою, і сяк так її одягнула прямо на сорочку. Коли поглянула у дзеркало — то не впізнала себе. На мене дивилася ніби зовсім інша дівчина. 

І тут я згадала, що десь читала, що якщо уві сні дивишся у дзеркало — ти не побачиш свого відображення. А зараз я чудово себе не бачила. Отже, це не сон. А що тоді? Я побачила, що досі тримаю в руці свій мобільний, з яким, певно, і заснула. Зазирнула в нього, і побачила той самий додаток і  червоні слова “замовлення виконано”. 

Яке замовлення? Я нічого не розуміла. Спробувала набрати перший-ліпший номер, але телефон мовчав. Не було сигналу, і інтернету теж не було. 

Забувши про все на світі, я підбігла до вікна і відсунувши важку темно-зелену штору, визирнула назовні. Мимоволі скрикнула, бо не побачила звичного пейзажу. Схоже, це дійсно був Київ, і навіть той район, де я жила, але впізнати його можна було лише по церквах, все інше разюче змінилося — замість багатоповерхівок тут  були дво- і триповерхові кам’яні будинки, а де-не-де навіть хати, вкриті соломою,  по вулиці їздили кінні екіпажі…

Я швидко пробігла коридором назад і мало не врізалася в Олександра, який уже встиг одягнутися, і я побачила, що й одяг у нього зовсім не сучасний, а такий, який носили років двісті тому. 

 — Який зараз рік? — поспішно запитала я. 

— Тисяча вісімсот двадцять пʼятий від Різдва Христового. А ти що, не знаєш? — перепитав він здивовано. — Ти ж вчишся в університеті, хіба ні? 

 — Що? Мені не почулося? — я відчула, що моє серце ніби зупинилося, а потім закалатало, як шалене. — Вісімсот двадцять п’ятий? То це я в минулому опинилася? 

— Не вісімсот двадцять пʼятий, а тисяча вісімсот двадцять пʼятий, — поправив він мене. 

 — Та яка різниця! — сердито сказала я. — Я маю жити через дві сотні років! Чому я зараз тут? 

І тут я згадала той клятий додаток, галочку навпроти “різниця в часі”, і те, що зараз там було написано “замовлення виконано”. 

 — Ти що, мій ідеальний партнер? — запитала я в Олександра…