Одинокий митець та сім кольорів його болю

Епілог

Минуло багато років.

Лукас жив у будинку, де вранці пахло свіжозвареною кавою, а вдень крізь вікна лилися сонячні промені, що танцювали на старих полотнах. Стеля вже трохи протікала, але він не звертав уваги. Йому було добре.

Картини висіли всюди — великі й маленькі, яскраві й спокійні. У кожній — частинка його життя. Вони розповідали історію не стільки про біль, скільки про шлях. Про те, як навчитися знову жити, коли здається, що все втрачено.

Час від часу він сідав біля вікна, дивився на небо й усміхався. Думав про друга. Про того, хто колись врятував його від безодні. Про Макса.

— Сподіваюся, ти там десь, — тихо казав він, дивлячись у далечінь. — І більше не сам.

Він не знав, чи дійсно Макс зник назавжди. Але в глибині серця вірив, що десь далеко, в іншому вимірі, його друг теж знайшов спокій.

Лукас не був сам. У його серці жило тепло. У його душі — мир. І в кожному його ранку звучало тихе: «Дякую».

Бо навіть найтемніший шлях може привести до світла.

Аделія Ренс

Подобається

#3026 в Фентезі
#641 в Містика/Жахи

У тексті є: у тексті є відсилання на інші книги, у тексті є душевний біль, у тексті є віра в краще майбутнє

Відредаговано: 04.07.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись