Блакитний — Нова Надія

Макс зник. Його не було вже багато днів. І хоча Лукас кожного вечора поглядав у двері з надією, врешті він змирився: чекати більше не мало сенсу.

Тиша, що раніше була рятівною, почала душити. Стіни цієї оселі, колись повні спогадів, перетворилися на порожню оболонку. Занадто багато болю було пов’язано з цим містом. Кожна вуличка, кожна лавка, навіть звуки ранкової кави в сусідів — усе нагадувало про те, чого вже не повернути.

— Ми поїдемо, — сказав він, дивлячись на Алісу, яка гралася із старим пензлем, немов із чарівною паличкою. — Почнемо з чистого аркуша. Новий дім, нове місто. Нове життя.

Він склав речі обережно, з повагою до пам’яті. Усі картини, ескізи, навіть записки з кухонного столу — усе поїхало з ними. Бо хоча минуле не забути, його можна взяти з собою як тінь, яка більше не лякає, а навпаки — вчить.

Вони вирушили до Нового Городу. Місто було не таким галасливим, але сповнене світла. Тут було більше неба. Більше повітря. І хоча біль залишився десь у глибині, тепер поруч була Аліса — мов янгол, що виводить з темряви.
Будинок у Новому Городі був невеликий, з облупленими сходами й запиленою верандою. Але коли вони переступили його поріг, Лукас відчув — це місце має серце. Не новобудова з глянцевими стінами, а справжній дім, що чекав, щоб його знову наповнили життям.

Перші дні були схожі на мовчазну магію. Аліса бігала кімнатами, відкривала шафи й заповнювала старі полиці своїми м'якими іграшками. В її очах світилась цікавість — так дивляться ті, хто ще вміє бачити диво в простому.

На третій день постукав сусід — дідусь з сивою бородою на ім’я пан Олесь. У руках він тримав пиріг зі сливами.

— Тут люди не люблять бути самотніми. Навіть, якщо й мовчать про це, — усміхнувся він, передаючи пиріг.

Так Лукас дізнався про нових сусідів: пані Марта з трьома котами, юна студентка Соня, яка писала музику й підробляла в місцевій кав’ярні, і маляр Тихон, що малював вивіски на замовлення, але мріяв про галереї.

Аліса швидко здружилася з усіма. Її сміх заповнював порожні вулиці, і люди знову почали виглядати у вікна.

Одного вечора, коли дівчинка заснула, затиснувши в обіймах ведмедика, Лукас увімкнув лампу й дістав полотно. Його пальці тремтіли — не від страху, а від хвилювання. Він не торкався пензля вже давно. Але цього разу все було інакше.

Перші мазки були невпевнені, як кроки дитини. Але поступово вони ставали сміливішими. На полотні з'явився образ — не Ліза, не минуле. Аліса. Її погляд. Її усмішка, трохи лукава, з ледь помітною ямкою на щоці. Її очі, в яких світилась нова надія.

Це була не просто картина. Це було повернення до себе.

Він працював ночами. І кожен раз, коли дивився на свої полотна, бачив не тільки Алісу, а й самого себе — іншого, нового, оновленого.

І вперше за довгий час він не боявся майбутнього.

У кімнаті пахло сонцем і яблучним пирогом. Аліса сиділа на підлозі з коробкою олівців, зосереджено вимальовуючи щось на великому аркуші. Лукас тим часом готував чай на кухні, але краєм ока поглядав на неї. Його серце раділо кожному її жесту, кожному нахилу голівки.

— Готово! — вигукнула вона, вставши й гордо тримаючи в руках малюнок. — Це для тебе!

Лукас присів на диван, приймаючи аркуш. Його очі розширилися.

На малюнку був зображений... Макс. Його риси, хоч і дитячо змазані, були впізнавані: ті самі очі, постава, навіть одяг. Позаду нього — темне небо, а над головою розбите сонце. Але в руках він тримав... пір’я. Чорне і біле, наче зламані крила. А під малюнком дитячим почерком стояло:
«Дядько Мрія».

— Алісо… чому ти так написала?

Вона задумливо кивнула:

— Бо він приходив до мене уві сні. І не сказав свого імені. Він тільки усміхнувся й сказав: «Ти можеш кликати мене як хочеш». А мені здалося, що він — як мрія. Сумна, але добра.

— Ти пам’ятаєш, як він виглядає?

— Не пам’ятаю. Але малювати його — дуже легко. Він десь глибоко тут, — вона поклала руку собі на серце. — Я думаю, що він сумує. І що колись мав крила, але втратив. І віддав комусь… кого дуже любив.

Лукас відчув, як усередині щось зрушилось. Малюнок тремтів у руках.

— А ще він колись знову зможе літати, — додала вона тихо. — Якщо ти йому допоможеш.

— Я?

— Ти його найкращий друг. Просто він ще не знає, як це бути добрим. Але ти навчиш.
Аліса стала для нього тим, чого він ніколи не мав. Не просто дитиною — вона стала частиною його душі. Не кровна донька, але ближча, ніж будь-хто, хто міг би народитися від нього.

Вона заповнила порожнечу в його серці, яку не могли затулити ні слава, ні фарби, ні навіть пам’ять. В її очах він бачив світло, яке вже давно згасло в його власних. І це світло повільно повертало його до життя.

Він не називав її донькою. Але відчував — вона є. Не за кров’ю, а за болем, за тишею, за спільною самотністю, що з’єднала їх сильніше за будь-які зв’язки.
Аліса сиділа на підлозі, малюючи щось яскравими олівцями. Її язичок трохи визирав з куточка рота — вона так зосереджено працювала. Лукас спостерігав за нею з усмішкою. У ньому народжувалось тепло, таке глибоке, що аж стискало груди.

— Що малюєш, зірочко? — тихо запитав він, присідаючи поруч.

Вона підняла очі, усміхнулася:

— Нас. Тебе і мене. І нашу майбутню кішку. Вона буде біла й називатиметься Ніч.

— Чому саме Ніч? — здивувався Лукас.

Аліса серйозно відповіла:

— Бо ніч — це коли темно, але якщо ти поруч, то вже не страшно.

Він ковтнув клубок у горлі, простягнув руку й погладив її волосся.

— Ти така розумна… Я навіть не знаю, чим я заслужив тебе.

Дівчинка поклала олівець і обійняла його за шию:

— А я знаю. Бо ти мій тато. Просто інший. Не такий, як у всіх. Але мій.

Лукас не відповів одразу. Його обійняли тепло й сльози. Він міцно пригорнув її до себе:

— І ти моя донечка. Назавжди.
Лукас був чудовим батьком.
Він навчав Алісу всьому, що вмів сам — і навіть тому, чого раніше ніколи не робив. У його будинку лунали сміх, запахи печених млинців і шелест сторінок.