Синій - Самотність

— Я більше не знаю, хто я, — прошепотів він у порожнечу. — Я вже навіть не художник.

Картини не говорили з ним. Фарби не звучали. Натхнення мовчало.

Його пальці мимоволі ковзали по порожньому полотну, ніби шукали те, чого там ніколи не було. Полотно лишалося білим, холодним, ворожим.

Лукас дивився на нього, як на безодню. І в цій безодні — тиша.

Ні образів, ні кольорів, ні почуттів.

Тільки тінь себе самого.
Тінь того, ким він колись був.
У кімнаті було тихо. Занадто. Навіть до скрипу дерев’яної підлоги, який лунав, як вибух. Лукас сидів перед порожнім полотном. Вперше за стільки часу в його руках знову була кисть.

Його пальці тремтіли. Рухи були невпевнені, нерішучі, неначе він вчився знову.
Кисть ледь торкнулася полотна — лінія вийшла кривою, чужою. Але він не зупинився. Навпаки — з кожним мазком ніби щось поверталося в його руки.

Він малював жінку. Обличчя з’являлося повільно, ніби проступало з туману.
Він не знав її. Але водночас… щось у цьому погляді було знайоме.
Очі — як з іншого життя. Уста, з яких ніколи не злетіло жодного слова, а ніби все вже сказано.

— Я не знаю, хто вона, — прошепотів Лукас сам собі. — Але чомусь… я не можу зупинитись.

Двері відчинилися без стуку. Тихо, м’яко, як вітер.
Макс увійшов — мовчки. Зупинився за його спиною і довго-довго дивився на картину.

Його зіниці розширилися. Вдих вийшов уривчастим.

— Звідки ти її знаєш? — запитав він хрипло.

— Я не знаю, хто вона… — Лукас поклав кисть. — Вона просто… прийшла.

Макс підійшов ближче. Торкнувся краю полотна, мов боявся зруйнувати мрію.

— Це… вона, — прошепотів він. — Моя…

Його голос зламався, а на щоках блиснули непрохані сльози.
— Я шукав її в тисячах облич, Лукас. Але ти її намалював, ніби бачив.

І тоді Лукас вперше побачив — справжній біль демона.
Глибокий, мов стародавній океан, темний, як найстрашніша ніч.
І в цьому болі вони вперше стали рівними.
Минали дні. Лукас не міг відірватися від полотна. Картина притягувала його погляд щоранку, мов жива. Він не торкався її пензлем — боявся зруйнувати той ідеальний, майже випадковий образ, що виринув із підсвідомості.

Та з часом… щось змінилось.

Він спочатку думав, що це втома, зір, зламане світло. Але образ жінки, здавалось, змінювався.

Її погляд — той самий, спокійний — раптом одного ранку був зосереджений не на порожнечу, а прямо на ньому.

«Це неможливо», — прошепотів він.

Але коли знову підійшов до картини — її очі вже дивилися трохи вбік. Мов вона… водила поглядом.

Іншого разу, коли він працював за мольбертом і ненадовго відвернувся, то, озирнувшись, помітив: ледь-ледь, на міліметр, змінився нахил її голови. Тепер вона ніби слухала.

Серце стукало голосніше.
Він навіть кілька разів говорив до полотна:

— Хто ти?.. Чого хочеш?.. Чому з’явилась?

Вона не відповідала. Але одного вечора, коли весь будинок потонув у тиші, йому привиділося — її губи тремтять. Наче ось-ось… промовлять.

Він кинувся до полотна, очі палахкотіли. Та жінка мовчала.

Але з того моменту Лукас більше не був певен, чи він справді сам у цій кімнаті.
Тієї ночі Лукас заснув неспокійно — ніби тіло дрімало, а душа продовжувала ходити світом. Він опинився у полі, що тонула в золотому тумані. Трава була м’яка, як оксамит, а небо — світилось лагідним світлом.

Вона стояла посеред цього простору — рудоволоса, в світлому вбранні, з блакитними очима, що дивились з теплою ніжністю.

— Я чекала тебе, — прошепотіла вона. Її голос був як тиха музика вітру. — Ти намалював мене, бо твоя душа пам’ятає мене. Я — частина тебе.

— Хто ти? — запитав він, затамувавши подих.

— Я — твоя мрія. Світло, якого тобі так не вистачає. Я — голос любові, який ти заглушив болем.

Він не стримався — доторкнувся до її руки, і тієї ж миті прокинувся в холодному поті, серце гупало, а кисті тремтіли.

І раптом зрозумів — більше не боїться.

З того моменту в домі все ніби змінилось. Картини стали яскравішими. Тіні — не такими лякаючими. А Макс… Макс теж змінився.

Його очі — завжди темні, завжди глибокі, як прірва — тепер іноді світились інакше. У його погляді було щось… людське.

— Що з тобою, Максе? — якось запитав Лукас.

Демон мовчки сидів на підлозі, заглядаючи у вогонь каміна. І тільки через хвилину прошепотів:

— Можливо, поруч з тобою навіть мені хочеться бути кимось іншим…

І в його голосі вперше почувся сум і надія водночас.
І вперше за довгий час Лукас відчув — він більше не самотній.

Макс, той самий демон, що колись з’явився в найчорніший період життя, став йому ближчим, ніж будь-хто до цього. Їхня дружба була дивною, можливо, навіть небезпечною, але справжньою. Вони могли годинами мовчати, дивлячись на вогонь, або сперечатися до хрипоти про сенс мистецтва. Вони розуміли одне одного без слів.

А ночами… ночами до Лукаса приходила вона.

Дівчина з картини, з його підсвідомості, з його втраченого серця. Вона не говорила багато — іноді лише усміхалась або торкалась його обличчя пальцями, легкими, як вітер. Її присутність була м’якою, як шепіт. Вона не лякала, не вимагала — просто була. І кожного разу після такого сну Лукас прокидався зі сльозами на очах і з новим бажанням жити.

Він не питав себе, хто вона насправді. Душа? Спогад? Видіння? Йому було достатньо знати, що вона — десь поряд.
Макс довго мовчав, сидячи на краю ліжка, занурений у морок власних думок. Його пальці нервово гралися з обручкою, яка давно втратила значення, але досі зберігала пам’ять про втрату.

Він знав, що порушив наказ. Сатана хотів душу Лукаса. Чисту, зламану, але все ще яскраву. І Макс мав привести її на вівтар — як послух, як плату за власне спасіння. Але не зміг. Не цього разу.

— Він мій друг, — шепотів Макс у порожнечу. — Я не зраджу його. Не знову.

Йому здавалося, що морок починає рухатися. Що холод проникає в його тіло зсередини. На стінах проступили тіні, наче хтось слідкував. Він знав — вони йдуть.