Пуста - Палітра

Після того, як їх не стало, в нього не лишилося нічого.
Жодної барви, жодної ноти, жодного подиху, який мав би сенс.

Його палітра мовчала. Вона не була чорною. Вона не була сірою. Вона була порожнечею. Безбарвною. Мертвою.
Кисті лежали в банках, ніби маленькі тіла, висушені часом.
Полотна дивились на нього білими очима — осліплими від відчаю.

Дім, що раніше пахнув свіжим хлібом і дитячими мріями, тепер перетворився на пастку.
Повітря було стоячим. Ніби застиглим. Ніби смерть не тільки пройшла тут — вона оселилась.
У кожній тріщині стіни лунав її сміх.
У скрипі підлоги — її дотик.
У дзеркалі — він бачив не себе, а того, ким вже ніколи не стане.

Стіни тиснули. Вони не дозволяли дихати.
Підлога стискала ноги, ніби тягнучи донизу, в темряву.
Він повільно осів на підлогу, у кутку, як злякане звірятко.
Обхопив коліна, прижався лобом до них.

Хотілося плакати. Але навіть сліз уже не залишилось.

Не стерпно, — кричить тиша.
Її мовчання ріже по-живому,
ніби ніжом по душі,
ніби кожен звук став зрадою.

Те місце, яке було наповнене любов’ю,
де кожна річ мала історію,
де кожна тінь — це сміх,
де кожен кут — це очікування дива…
Тепер — гробова тиша.

Стіни не відповідають.
Ліжко — застелене, як пам’ять.
Дитячий боді з написом "Я татова зірочка"
все ще висить на спинці ліжечка,
наче час замерз.

А світ... мовчить.
Ніби хтось натиснув на паузу.
Ніби життя забуло, як рухатись далі.

Люди казали, що Лукас уже божеволіє.
Він сидів у вітальні, нерухомий, зіниці розширені.
Годинами дивився на двері, ніби від погляду залежало їхнє відкриття.
Він вірив, що от-от ручка повернеться,
двері розпахнуться —
і вона увійде. Усміхнена. Жива. З донькою в руках.

Але цього не сталося.
Не сталося ні вчора, ні сьогодні. І не станеться завтра.

Замість неї він побачив… Його.
Макса.

Незнайомця в чорному плащі, з поглядом, який пронизував до кісток.
Цей чоловік не був звичайним.
Він не мав тіні.
Не кліпав.
Не говорив банальностей.

Макс був демоном.
Але не тим, хто приходить по душу.
Він був тим, хто приходить, коли душа вже розбита.

І дивно, але саме з ним Лукас вперше заговорив по-справжньому.
Без масок, без страху.
Макс не рятував — він просто був.
І цього виявилося достатньо, щоб Лукас не зламався остаточно.

Він став його тінню.
Його провиною.
Його найліпшим другом.
Макс завжди мовчки слухав.
Лукас міг годинами розповідати, як болить.
Плакати, сміятися крізь сльози, стукати кулаками по стіні,
а потім знову сідати поряд — виснажений, але трохи легший.

Макс не давав порад.
Він просто був поруч.
Як тінь, що ніколи не покидає.
Як той, хто розуміє, навіть коли ти сам не можеш пояснити свого болю.

— Ти втратив музу, — сказав він одного разу.
— Втратив сенс. Але не здатність творити.

І він простягнув йому довгий тонкий футляр, загорнутий у чорну тканину.
Лукас тремтячими руками відкрив його. Там лежала кисть.
Не звичайна.

Її ручка була теплою. Майже живою.
Ніжно-багряна, ніби просякнута кров’ю.
Ворсинки на кінці — темні, як вугіль. Але надзвичайно м’які. Майже як шкіра.

— Це моя плоть, — прошепотів Макс. — І моя кров.
— Малюй нею, коли вже нічим більше не можеш.
— Вона пам’ятає біль. І тому зможе передати твій.

Лукас стискав дарунок у руці.
Він не питав, як це можливо.
Не питав, чи це безпечно.
Не питав, скільки душ заплатили за створення цього інструменту.

Бо він відчув: ця кисть оживить його творчість.
Навіть якщо за це доведеться віддати останнє, що в ньому залишилось — його самого.
— Ти думаєш, я не знаю, як це, Лукас? — тихо мовив Макс, коли вогні в кімнаті згасли, а за вікном здіймалась буря. — Думаєш, я не знаю, що значить залишитись один?

Лукас сидів, притискаючи до грудей свою нову кисть. Його очі були заплакані, зморені, майже мертві. Він не відповів.

— Я колись теж був людиною, — продовжив Макс. Його голос звучав незвично людяно. Без звичних ноток насмішки чи байдужості. — І в мене була Вона. Звичайна дівчина. Ми мріяли про будинок, дітей, старість на веранді.

Макс замовк. Лише шум дощу облизував шибки.

— А потім вона загинула. Водій втік. Її не стало, а я залишився. І коли моє серце розірвалося від болю, я зробив угоду. Віддав усе, аби не забути її обличчя. А натомість став тим, ким я є.

Лукас нарешті подивився на нього.
— Ти… пам’ятаєш її?

Макс усміхнувся сумно, зболено.

— Щоночі. У кожному подиху.
Але тепер я можу хоч трохи полегшити твій біль. Бо в мені ще жива пам’ять про той самий страх залишитись одному в світі, де ніхто не чекає.

Лукас опустив голову. Його плечі здригнулись.

— Ти не демон… Ти просто… дуже зламаний, як і я.

Макс не заперечив. Він сів поруч і поклав руку йому на плече.

— Іноді найстрашніші істоти — це ті, хто найбільше колись кохав.