Червоний - Кохання

Він побачив її серед натовпу.
І з того моменту вже не міг ні думати, ні бачити нічого іншого.

Ліза.
Її ім’я звучало, мов мазок пензля по чистому полотну  — м’яко, точно, безповоротно.

Її хода — вивірена, неначе мелодія.
Її риси — симетрія, що не потребувала виправлень.
Очі — вогонь, у якому горіли всі його сумніви.

Він був художником.
І коли бачив красу, тіло інстинктивно тягнулося до олівця.

Він не встиг попросити — вона вже стояла перед ним, трішки усміхаючись:

— Малюй. Якщо хочеш. Я звикла, що на мене дивляться.

— Я не малюю заради краси. Я малюю те, що змушує серце битися.

— А ти хіба не чуєш, як воно б’ється зараз?

Лукасу перехопило подих.
Усе в ній було вогнем. Ідеальна форма — так, але щось більше: вона не була простою жінкою.
Вона була натхненням, яке пішло в плоть.

Зустріч з Лізою вибила його з творчої сплячки.
Картини потекли з нього самі. Масло, акварель, графіка — він малював її кожного разу по-новому.
Не міг зупинитися.

Її шкіра — як полум’я на заході.
Її голос — солодкий, як вино на вустах.
Її присутність — неминуча.

Вона стала його наркотиком. Його червоним кольором.

Ця любов уже божеволіла.
Вона пульсувала в ньому, як окрема жива істота.
Вона була в кожному його подиху, у кожному русі руки, у кожній фарбі, якою він торкався полотна.

Вона — у повітрі, яким він дихав.
У каві, яку він пив.
У безсонних ночах, у хворобливій лихоманці його уяви.

Він чув її голос навіть у тиші.
Бачив її силует за заплющеними очима.
Він говорив з нею подумки, хоча вона була далеко.
А може, й зовсім поруч.

Він не малював інших. Не бачив інших.
Тільки вона — у тисячах образів.
І жоден не був схожий на попередній, бо вона з кожним днем змінювалася у його свідомості, ставала богинею, химерами, ідеалом, маренням.

— Я не можу без тебе… — шепотів він, проводячи пензлем по полотну, зриваючи мазки, як шкіру.
— Ти — все, що в мені живе.

І вона ж його вбивала.

Бо любов, яка стає всемогутньою, перестає бути коханням.
Вона стає нав'язливою ідеєю.
Ненаситною, голодною.

Такою ж червоною, як кров під нігтями, коли він роздирав собі шкіру від відчаю, коли не міг передати на полотні ЇЇ — такою, якою бачив.
В майстерні пахло розпеченим воском і терпким ароматом фарби. Світло лампи в кутку гойдалося, мов маятник — ніби час сам зупинився, щоб подивитися, як Лукас знову пише Лізу.

Вона сиділа на стільці біля вікна, напівоголена, обгорнута легкою тканиною кольору вина. Її шкіра світилася в теплому світлі, а очі, ті великі очі, дивилися на нього спокійно — надто спокійно.

— Ти знову малюєш мене сумною, — прошепотіла Ліза, граючи пасмом свого волосся.
— Бо ти така, — відповів Лукас, не відриваючи пензля. — Ти... наче печаль, що всміхається.

— А якби я була щаслива? Ти зміг би мене зобразити?
— Ні, — він відклонив пензель. — Щастя надто порожнє. В ньому немає тріщин, у які можна зазирнути.

Вона підійшла ближче, тихо, ледь ступаючи босими ногами по старих дощечках підлоги.

— І в чому я для тебе?
— У всьому.
— Ти боїшся мене загубити?
— Я боюся, що ти не справжня.

Вона зупинилась. Її погляд раптово став гострішим.

— Ти це серйозно?
— Інколи я думаю, що ти — лише моя ідея. Мій витвір. Що я придумав тебе, Лізо.
— То переконай себе. Доторкнись. — Вона взяла його руку й притисла до свого серця.
— Відчуваєш? Це я. Жива. Реальна.

Його пальці тремтіли. Але щось всередині — глибоко, в найтемніших закутках розуму — шепотіло: "Це обман. Це твоя тінь, Лукас. Це все ти".

— Я... Я боюсь тебе втратити. — зламався він. — Якщо я втрачу тебе — я знову зникну.

— Ти вже зникаєш, Лукас, — тихо сказала вона. — Не тому, що я піду. А тому, що ти в мене не віриш.
Її речі — спочатку лише плед і чашка — з’явилися в його квартирі майже непомітно. Потім — сорочка, що пахла ваніллю, залишена на спинці його крісла. А вже потім — її дихання поряд щоранку.

Вона полюбила його світ. Його фарби. Його хаос. Його рани.

— Це буде нова серія, — казав він, — ти — моя муза. Я ніколи так не малював.

Він писав її в різних станах:
У сні — як божество.
У сміху — як стихію.
У сльозах — як правду.

І кожна картина — червона. Не фарбою, — емоцією.

Одного ранку Ліса стояла біля великого полотна, розглядаючи свій портрет — в напівтіні, в русі, зі сльозою на щоці.

— Я була такою? — запитала вона.
— Ти була живою, — відповів він.

Вона підійшла, притиснулась до нього спиною.

— А якщо я змінюсь? Якщо я стану не такою, як в твоїх картинах?
— Тоді я знову знайду тебе. Знову намалюю. Бо я не зображую зовнішнє. Я малюю твою суть.

— А якщо ти її загубиш?
— Тоді я загублю себе.
Вона прокидалась серед ночі від того, що Лукас стояв над нею — з темними очима, з пензлем у руці. Він мовчав, вдивлявся в її риси, ніби боявся, що завтра вона буде вже іншою.

— Ти спиш і дихаєш інакше. Ти що, хворієш? — шепотів він.
— Я просто втомилась, Лукас… я не картина. Я — жива.

Його майстерня була наповнена її образами. Всі — червоні. Всі — надто палкі. Надто глибокі. Надто одержимі.

І що більше він малював, тим менше Ліза впізнавала себе на полотнах.

Одного дня вона спробувала поговорити.

— Лукас… мені здається, я не витримую цього.
— Чого саме?
— Ці очі. Ці постійні очі. Ти любиш не мене — ти любиш свою версію мене.
— Я люблю тебе так, як тільки може художник. З кожною тріщиною, кожним рухом. Це… це більше за любов.
— А мені хочеться просто тиші, розумієш? Я хочу бути собою, а не твоєю музою щодня.

Він дивився мовчки. А потім сказав:

— Без тебе я не зможу творити. Ти — єдине, що тримає мене живим.

Вона опустила голову. І в той момент вперше відчула: він не любить її — він залежний. А вона — не жінка, а джерело. І якщо воно висохне — він втратить себе.
В майстерні пахло фарбою, потом і виснаженням. Лукас стояв біля чергового полотна з диким поглядом.