Зелений - Заздрість

Ми виставлялись разом.
Молоді. Гарячі. Повні мрій.

Його звали Ремі.
Гучне ім’я. Гучний сміх. Гучні захоплення натовпу.
Він заходив до залу — і повітря змінювалось.
Він говорив — і навіть стіни слухали.

А я стояв у кутку.
Зі своїми картинами.
Мовчазними.
Глибокими.
Невидимими.

— Лукас, — сказав він, проходячи повз мене. — У тебе техніка чудова. Але ти малюєш… як ніби вже помер.

— А ти — як ніби боїшся жити, — відповів я, дивлячись йому в спину.

Він обернувся, усміхнувся.

— Зате мої роботи купують.

Він пішов.
А я залишився. Зі своїм порожнім блокнотом.
І тишиною в голові.

Я бачив, як йому аплодують. Як критики тиснуть руку. Як дівчата кидають номерки.
І я відчував, як щось холодне розростається всередині.

Його визнали.
Мене — забули.
Йому аплодували.
Мене — мовчки пройшли повз.

Я ніколи не прагнув слави.
Я просто хотів, щоб побачили.

Але чим більше світу ставало в нього — тим менше лишалося в мені.

Мої пальці судомно стискали ручку.
Вона ламалась.

Я дивився на неї.
І злився.
Не на нього.
На себе.
На слабкість, на тінь, в яку я сам себе загнав.
Ти бачив, якого контракту підписав Еміль? — голос Рені, м’який, але з нотками зневаги. — Його виставку купили за добу.

Лукас стиснув зуби.
Його ж картина, та, що висіла в центрі галереї, нікого не зворушила. Навіть найкраща його робота — і вона залишилась просто “фоном” на чужому святі.

— А ти знаєш, чому? Бо він усміхається. Малює “на продаж”. І не ниє.

Рені дивилася прямо в нього.

— Твоя картина — темна. Твоя картина — про тебе. А не про світ. Людям нецікаво твоє горе.

Він нічого не сказав.
Просто відійшов до полотна. Подивився на нього, як на чужу річ.

Його охопила хвиля люті.
Він бачив у ній усю свою вразливість, усе, що роздирає зсередини — і що було проігнороване.

— Його визнали. Мене — забули. Йому аплодують. Мене — обходять стороною...

Він схопив ніж для палітри.

— Що ти робиш? — спитала Рені.

— Вбиваю заздрість.
(І проштрикнув полотно в самому центрі.)

Фарба потекла, немов кров.
Він рвав картину шматок за шматком, як ніби це була не картина — а його власна душа.
Галерея застигла в німій тиші.

— Це все, що ти можеш? — прошепотіла Рені. — Рознести себе?

— Так. Якщо цього вимагає істина.
Лукас. Той, хто присвятив себе цілком і повністю мистецтву.
Вся його душа — у фарбах, мазках, полотнах.
Він не мав іншого життя, окрім цього. Не створював родини, не заводив друзів, не шукав слави — лише творив.

І водночас… не здобув жодного визнання.
Його полотна були технічно досконалі, але в них бракувало чогось невловимого — душі.
Тієї, яку відчували глядачі в роботах інших. Тієї, яка змушує серце битись сильніше.
А в нього — її не було.

Його виставки залишались порожніми.
Його імені ніхто не пам’ятав.
Його шедеври — припадали пилом у власній майстерні.

Аж поки… він не дізнався.

Один критик у п'яному маренні обмовився, що один відомий художник (той самий, який нині прикрашає обкладинки журналів)
— довгі роки користувався старими, забутими ескізами Лукаса.

Крав.
Перемальовував.
Надавав їм яскравішої подачі.
Але ідеї… були не його.

Лукас сидів у темній майстерні, тримаючи в руках старий альбом, із якого все почалося.

— Це моє, — сказав він тихо. — Це було моє…

І щось у ньому зламалось.
Він стояв перед ним.

Той самий. З посмішкою, зірками в очах і з відлунням чужої слави на плечах.
Художник, якого всі називали генієм. Той, хто не створив нічого — сам.

— Ми знайомі? — незворушно спитав він, поправляючи рукав свого дорогого піджака.

Лукас дивився на нього.
І бачив: кожна лінія на його полотнах, кожен жест, навіть заголовки виставок — усе взято з нього.
Його юнацькі ескізи, ті, що він забув у майстерні. Ті, що вважав недостатніми.
Ті, що зберігались лише в одному зошиті, якого... вже давно не було.

— Ти крав.
— Вибач? — легкий сміх. — Ти, мабуть, мене з кимось сплутав.

— Я казав тобі про ці ідеї ще тоді. Пам’ятаєш? У нас була спільна майстерня.
Я ділився з тобою всім. А ти мовчав. Ти не сказав, що забрав їх. Що виставив їх. Що… видав за свої.

Очі Лукаса тремтіли.
Він не кричав. Голос був рівний, але в ньому вже тріщала душа.

Крадій зітхнув:

— Послухай, тут мистецтво, як бізнес. Хто встиг — того і кістка. Це нічого особистого.

Ці слова розсипались, мов скло.
Як тріщини в скляному куполі, під яким Лукас ховав залишки свого спокою.

Він мовчки дістав зі свого портфеля одну з картин. Малюнок, який ще залишав у собі тремтіння.
Його останній витвір, ще дихає життям.

Він різко, одним рухом, розірвав полотно навпіл.
Руками, без інструментів. Лише лють і страх — фіолетовий, густий, мов туш.

Навколо запанувала тиша.

'— Якщо моє мистецтво вже не моє — тоді я нічого не маю. Ні імені, ні обличчя. І мене нема.

Він пішов. Повільно.
А фіолетовий туман страху ковтав його зсередини:
страх бути ніким, страх бути забутим, страх, що все, що він створював, не мало сенсу.