Фіолетовий - Страх

Після смерті мами дім став чужим.

Стіни більше не дихали теплом.
Штори не коливалися у вікні, як раніше.
А ніч — стала ворогом.

Я боявся тиші.
Боявся прокидатися в ліжку, де більше не було її співу зранку.
Боявся засинати — бо сни приходили темні, розірвані, як зім’яті полотна.

Світ став фіолетовим.

Не яскравим, не благородним.
А глибоким, задушливим.
Кольором синців під очима.
Кольором хмар перед грозою.

Я жив, мов у порожній рамі.
Ніхто не торкався мене, і я не торкався нікого.
Люди здавалися мені прозорими, мов привиди.
А я — мов безмовна тінь, що блукає між них.

Страх жив у мені постійно.

Страх, що більше ніхто ніколи не полюбить мене так, як вона.
Страх, що я назавжди залишуся один, у темному будинку, без світла й без барв.
Страх, що навіть моя творчість — не врятує.

Але я малював. Малював, щоб не збожеволіти.

Іноді я не відчував себе людиною — лише рукою, що тремтить над білим полотном.
І фіолетовий знову з’являвся — у кожному мазку, кожній тіні.

Це був мій колір страху.
І мій колір виживання.
Скоро я потрапив до дитячого будинку.
Мені було байдуже.
Я був там — ніби не був.
Присутній тілом, але не душею.

Я мовчав, не шукав друзів, не просив нічого.
Лише одне мало значення: щоб у мене була кисть.

Кисть і білий аркуш.
Цього було досить.

Я малював усе — те, що бачив, і те, чого боявся.
Обличчя, що снилися мені.
Тіні в кутках.
Очі мами — світлі й далекі.

Малював безперервно.
Сотні разів переписував свої лінії, роздирав папір, палив картини, які здавались недосконалими.
Я хотів більшого.
Я хотів бути краще. Не для них. Для неї.

Щоб мама, дивлячись з неба, могла сказати:
— Це мій син. Він сильний. Він справжній митець.

І тоді мені не було страшно.
Страх відступав, коли я тримав пензель.
Навіть коли навколо був шум, крики, плач — я залишався у тиші своєї творчості.

Це стало не просто метою.
Це стало всім моїм життям.
Серед усіх дорослих у дитячому будинку була вона.
Вихователька — сувора, похмура, завжди без настрою.
Здавалося, ніщо не могло розворушити її сіре, стомлене обличчя.
Вона бурчала, підвищувала голос, вічно за щось дорікала.

Я уникав її.
Як і всі інші.

Та одного дня вона зайшла в клас, коли я не встиг сховати свої малюнки.
Я малював, забувши про час. Про все.

Побачивши аркуші на столі, вона вже зібралась щось сказати — різке, звичне.
Але раптом…
Замовкла.

В її очах щось змінилося.
Мовби час зупинився.

Вона повільно наблизилась, підняла один малюнок.
Її пальці тремтіли.
Погляд… став м’яким.
Майже — людяним.

— Це… ти намалював?

Я кивнув.

Вона довго дивилась. Не кліпаючи.

— Ти розумієш, — прошепотіла вона, — що малюєш краще, ніж більшість професіоналів ?

Я мовчав.

А вона сіла поруч. Вперше.
І довго розглядала всі мої роботи.
Її погляд блукав по лініях, кольорах, образах — ніби вона бачила себе у кожній тіні.

— В тебе талант, — сказала вона нарешті.
— Справжній. І якщо ти не знищиш себе — ти зможеш зцілити цим інших.

Ці слова застрягли в мені.
Глибоко.

Уперше дорослий не кричав.
Не вимагав.
А просто визнав.

Мені стало страшно.
Вперше — страшно не тому, що я нічого не вартий…
А тому, що раптом стало важливо: не зникнути.