Оранжевий - спогади про маму

Я пам’ятаю літній дощ.
Такий холодний і бурхливий, що шкіра вкривалася мурахами, а небо здавалося безмежним.
Пам’ятаю смак холодного напою на маминих губах — солодкий, трохи терпкий, з нотками лимона й дитячої безтурботності.

Моя мама була жінкою з англійським терпінням.
Її довге чорне волосся завжди пахло ромашками.
Посмішка — м’яка, ніби дотик вітру.
А очі… прозорі, як ранковий чай, з тим рідкісним поглядом, що не питає — а вже розуміє.

Вона не кричала. Навіть коли я рвав свої малюнки в істериці, бо лінія була не така.
Вона просто сідала поруч. І мовчала.
Це мовчання було голосніше за будь-які слова.

Я був дитиною, що малює не для світу — для порятунку.
І мама — була моїм єдиним кольором без тріщин.
Я дуже любив бігати босими ногами по холодній траві, вкритій ранковою росою.
Мені здавалося, що земля дихає крізь ці краплі, а я — частина її подиху.
Я вдивлявся в обрії, ловив хмари на небі, спостерігав, як сонце сідає у поля,
і запам’ятовував кожну тінь, кожен колір, кожну лінію.
Пам’ять ставала полотном, і згодом я переносив усе це на папір.

Але не завжди мені подобалося те, що виходило.
Я міг зірвати аркуш, порвати, спалити — без жалю.
Бо краса в моїй уяві мала бути досконалою.
Якщо лінія брехала — її треба було знищити.

Тата я ніколи не знав.
У моїх картинах не було його обличчя, бо я не мав з чого його ліпити.
Але була мама.

Вона працювала багато. Дуже багато.
Але завжди знаходила хвилину, щоб сісти поруч.
Просто бути.
І цього вистачало, щоб я знову міг дихати, знову міг малювати.

Я тоді ще не знав, що саме її присутність — була тим світлом,
яке освітлювало мій внутрішній світ.

Я досі пам’ятаю той самий перший малюнок, який не знищив.

Не тому, що він був найкращим — ні.
Лінії там були криві, трава — надто зелена, а небо — як завжди у мене, занадто близько.
Але в ньому було щось таке, що я не наважився спалити.
Там було моє улюблене місце з дитинства — зелене поле за хатою.
Саме те, де мама змайструвала гойдалку зі старого дерева й двох мотузок.

Я любив ту гойдалку більше за іграшки, більше за книги.
Коли мама качала мене, світ зникав.
Залишалося тільки небо над головою,
і м’який голос, що наспівував щось англійською — спокійне, чужинське, заспокійливе.

Іноді я засинав просто там — у повітрі, на дерев’яній дошці.
А вона, зовсім маленька й тендітна, обережно переносила мене до хати,
вкривала ковдрою й сиділа поруч, поки я не починав дихати рівно.

Я змалював це. Не її — я тоді ще не вмів малювати обличчя.
Але ту саму гойдалку посеред зеленого поля.
Завмерле повітря.
Вечірнє сонце, що торкалося лугу.
І тінь — моя тінь — у польових квітах.

І цей малюнок вижив.

Я не зміг його знищити.
Бо це був не просто пейзаж.
Це була пам’ять, яка дихала разом зі мною.
Вона знайшла його в коробці з-під старих фарб.

Малюнок — пожовклий, зламаний по згинах, але ще живий.
Гойдалка на тлі поля. Тінь дитини в траві. І світло, якого вже не було.

Дівчисько сіла прямо на підлогу, схрестивши ноги.
Вона довго вдивлялася, ніби бачила не папір, а двері в інший світ.

— Це ти? — спитала вона, не піднімаючи очей.

Я кивнув. Не одразу. Неохоче.
Але вона все одно знала. Вона завжди відчувала, коли я говорю правду, а коли тікаю.

— Хто тебе качав? — запитала тихо.

— Мама. — голос мій хрипів, як від пилу, що зібрався роками.

Вона притисла малюнок до грудей — обережно, як скарб.

— А ти мене будеш качати?

Я не відповів. Просто підійшов, сів поруч і поклав руку на її плече.

Вперше за багато років у моїй душі хтось говорив зі мною мовою дитинства — без вимог, без планів, просто:
"Ти мій тато, навіть якщо ти ще не знаєш цього до кінця".

З того моменту вона стала моєю донькою.

Не кров’ю. Не законом.
А тим зв’язком, що народжується з погляду,
з тепла руки, з довіри, яку не купиш — тільки заслужиш.

І я зрозумів: іноді найбільше щастя — це не новий малюнок.
А старий, якого ти не знищив.
Так само стрімко, як опадає осіннє листя, з мого життя пішла мама.

Вона захворіла… і з кожним днем слабшала, мов полум’я свічки, що тане під подихом часу.
Кожен її рух ставав повільнішим, голос — тихішим, погляд — прозорішим.
Ніби її душа вже наполовину була по той бік.

Я пам’ятаю, як сидів біля її ліжка, тримаючи її холодну долоню.
І кожного разу, коли вона засинала — я боявся, що вона більше не прокинеться.

Але вона усміхалась. Завжди. Навіть тоді, коли вже не могла підвестися.
— Малюй, — шепотіла. — Я хочу бачити, як ти бачиш світ…

І я малював. Для неї. Для себе. Щоб не зламатися.

А коли її не стало, я думав, що ніколи більше не зможу взяти в руки пензель.

Бо навіщо створювати красу,
коли той, хто найбільше її цінував — більше не побачить жодної картини?