Вовк розуміє.

Віктор сидів у кріслі біля вікна, втупившись у вечірнє місто, яке за вікном повільно вкривалося темрявою.
Гера тихо спала на дивані, згорнувшись клубочком під ковдрою. Її обличчя було спокійним, але Віктор не міг знайти собі місця.

Він зітхнув.
Тисячу разів прокручував усе в голові.
Як усе почалося... як він переслідував її, не давав спокою, нав'язувався...
Тоді це здавалося йому правильним. Любов.
А тепер...

— Я... зіпсував тобі життя, кролику, — прошепотів Віктор у темряву.

Його пальці нервово крутили запальничку.
Він ніколи раніше не сумнівався у своїх діях. Ніколи. Але зараз у ньому щось стискалося в грудях, коли він згадував, як Гера боялася його в перші місяці. Як ховалася. Як шукала порятунку.
А він тоді тільки тішився, думаючи, що це "милі ігрища".

Тепер же він бачив інакше: він був вовком, який загнав кролика в куток.

І хоча Гера більше не тікала, хоча вже сама дзвонила йому, сміялася поруч, спала в його обіймах — глибоко всередині Віктор розумів, що частину її свободи він відібрав. Примусив її жити у його світі.

"І якщо вона захоче піти... я мушу дати їй піти", — з цією думкою Віктор стискав зуби так сильно, що аж щелепа боліла.

Він підійшов до дивану, опустився на коліна поряд і обережно торкнувся Гериної руки.
Вона заворушилася у сні, тихо муркнувши щось незрозуміле, й притиснулася ближче до нього.

Віктор ледь не посміхнувся. Ледь.

— Я обіцяю, — прошепотів він, — якщо ти захочеш піти — я більше не буду тримати тебе.

Його серце боліло від самих лише слів.
Але вперше він відчув, що любити — це не тільки тримати. Це ще й відпускати.

Гера розплющила очі, повільно повертаючись у реальність від теплого сну. В кімнаті було напівтемно, тільки м'яке світло з вулиці пробивалося крізь штори.
Вона розтягнулася під ковдрою й відчула... щось дивне.

Віктор сидів на підлозі, притулившись спиною до дивану, і вдивлявся у вікно. Він навіть не ворухнувся, коли вона прокинулася.

— Вікторе?.. — сонно покликала вона.

Він обернув голову й уперше за довгий час посміхнувся так... сумно, що Геру аж мороз по шкірі пройняв.

— Ти давно не спиш? — підвелася вона на лікті.

— Ні, — буркнув Віктор, але без звичної хижості. Більше... як втомлений вовк, що повернувся з важкої дороги.

Гера сіла, загорнувшись у ковдру.
— Що сталося? Чого такий сумний?

Віктор мовчав, ніби обмірковуючи, чи варто їй казати.
Нарешті зітхнув:

— Ти знаєш, що я страшний вовк?

Гера здивовано кліпнула.

— І що я колись тебе... майже з'їв? — продовжив він із гіркою посмішкою.

Гера не стрималася і розсміялася:

— Ну, якщо чесно, я ще цілком навіть у формі, — вона показово розгорнула руки, демонструючи себе.

Віктор скривився:

— Я серйозно.

Гера нахилилася до нього, заглядаючи в очі.

— Ти, звісно, трохи... нав'язливий. І трохи... страшний. І трохи... ну, дивакуватий.
Але, Вікторе... — вона легенько тицьнула йому пальцем у плече, — я сама вибрала тебе. Розумієш?

Він дивився на неї так, наче вона щойно виросла перед ним крилами.

— Я більше не хочу, щоб ти відчувала себе полоненою, — пробурмотів він, ховаючи очі.

— Тоді не тримай мене... — хитро сказала Гера, — ...а годуй смачним обідом. Бо я голодна.

Віктор підняв голову й нарешті справді посміхнувся — так щиро, що навіть сам злякався.

— Кролик, ти — мій вирок, — пробурмотів він і підхопив її на руки так легко, що Гера тільки пискнула.

— А-А-А! Вікторе, обережно! Я ще не прокинулася! — сміялася вона, ховаючись обличчям у його шию.

— Все, я пішов готувати обід своїй коханій кролиці! — оголосив Віктор урочисто, не випускаючи її з рук.

Весна почала набирати обертів. Теплий вітерець кружляв між будинками, а дерева нарешті прокидалися від зимової сплячки.
Гера, одягнена в легку курточку й кросівки, йшла по алеї парку, міцно тримаючи Віктора за руку.

— Як ти мене змусив вийти на прогулянку в суботу о восьмій ранку? — бурчала вона, потягуючись.

Віктор винувато посміхнувся.

— Ти ж сама казала, що хочеш більше рухатися, — виправдовувався він.

— Я мала на увазі після сніданку! — обурено хмикнула Гера.

— О, тоді це буде чудова мотивація швидше повернутися додому і поснідати, — підморгнув Віктор і, не чекаючи дозволу, нахилився й поцілував її у щоку.

Гера зітхнула, але не опиралася. Чесно кажучи, їй навіть подобалося бути з цим вовком... якщо він іноді поводився як звичайний великий незграбний ведмідь.

На іншому боці парку, під лавкою, сиділи Максим і Анастасія.
Анастасія старанно намагалася робити вигляд, що вона слухає розповідь Максима про весільні запрошення, але насправді вона тихенько малювала пальцем сердечка на лавці.

— Анастасіє, — урочисто почав Максим, — ти знаєш, я замовив спеціальні запрошення із золотим тисненням. І замовив торт у вигляді книги. Зі справжнім кремовим корінцем і начинкою з малини!

Анастасія повільно підняла голову.

— Торт у вигляді книги?..
— Так! Бо ти — мудрість мого серця! — гордо заявив Максим.

Анастасія крутнула очима так енергійно, що аж світу мало не стало.

— Я знала, що треба було втекти в Антарктиду, — пробурмотіла вона.

Максим, нічого не підозрюючи, щасливо обійняв її за плечі.

Тим часом Віктор і Гера підійшли до них.

— О, двоє закоханих хом'яків, — пожартував Віктор, сідаючи поруч.

— А ми тут готуємося до весілля! — гордо заявив Максим. — Може, і вам варто замислитись?

Гера аж захлинулася від кашлю.

— Я-я-я... ще навіть не думаю про це! — захищалася вона.

Віктор, нахмурившись, задумливо подивився на Геру:

— Ну... може й варто подумати...

Гера різко обернулася до нього:

— Ти навіть нормальну пропозицію ще не зробив!
— А треба? — здивувався Віктор щиро.

Максим закивав:

— Треба! І з кільцем, і на колінах!
Анастасія додала:

— І з квітами. І щоб вона сплакала! Якщо не заплаче — значить пропозиція була погана!