Повернення кролика

Кінець березня. Аеропорт гудів голосами і чемоданами на колесах, мов рій бджіл. Гера, злегка засмагла, в стильних окулярах і з валізою яскраво-жовтого кольору, вийшла з терміналу, нетерпляче озираючись. Вона сподівалася побачити спочатку Максима й Анастасію — уявляла собі теплі обійми, жарти й навіть каву в найближчому кафе.

Але не судилося.

Ще не встигла вона зробити й трьох кроків, як прямо перед нею виник Віктор.
У чорній куртці, зі схрещеними руками на грудях і таким суворим поглядом, що пасував би йому скоріше меч, ніж букет квітів.

— Привіт, кролику, — хрипко сказав він, ховаючи за спиною маленький букетик фіалок.

Гера зупинилася, кліпнула кілька разів, а потім розсміялася:

— Ти що, справді мене тут чатуєш?

— Чатую, охороняю, відбиваю від італійців, — перерахував Віктор. — І від друзів теж. Поки не перевірю, що ти справді моя, нікому тебе не віддам.

Гера підняла брову:

— А як же Максим і Анастасія?

Віктор похитав головою:

— Ні-ні. Максим зараз зайнятий муркотінням Анастасії про дітей і шкарпетки. Вони не проти, що я тебе одразу викраду.

Гера хотіла щось відповісти, але не встигла — Віктор уже забрав її валізу в одну руку, а другу міцно стиснув у своїй.
Він тягнув її через натовп так впевнено, що вона ледве встигала за ним.

І що найгірше... їй це подобалося. Дуже навіть подобалося.

Коли вони сіли в машину, Віктор повернувся до неї:

— Ти щаслива мене бачити? — спитав майже пошепки, ніби боявся почути відповідь.

Гера спершу хотіла відповісти щось саркастичне. Але погляд у Віктора був такий сумішшю вовчої туги і ніжності, що вона тихо видихнула:

— Так... Я рада тебе бачити.

Посмішка, яка осяяла його обличчя, була коштовнішою за будь-які фіалки чи навіть пляжі Італії.

— Тепер ти нікуди не дінешся, — шепнув він і поїхав додому.

Віктор навіть не дав Гері нормально роздягнутися. Ледь зачинили двері квартири, як він уже зняв з неї пальто, вішаючи його на гачок із виглядом суворого дворецького.
Гера тільки кліпала очима.

— Що ти задумав? — з підозрою запитала вона.

— Святкувати твоє повернення, — серйозно відповів Віктор і широким кроком пішов на кухню.

Там на столі стояла піца (трохи перекошена, бо Віктор сам її ніс, і очевидно, що обережність не входила в його сильні сторони), кілька пляшок газованої води, і... маленький торт із написом "Мій кролик повернувся".

Гера на мить заклякла.

— Ти... сам це все готував? — спитала вона, намагаючись не сміятися.

— Пфф, — Віктор махнув рукою. — Піццу замовив, торт — купив. Але думку — сам придумав! Це важливіше.

Він гордо надув груди, як школяр, що приніс додому п’ятірку.

Гера підійшла ближче і торкнулася торта пальцем.

— Мій кролик повернувся... — повторила вона вголос і хмикнула. — Ти ненормальний.

— Сам знаю, — без тіні сумніву відповів Віктор. — Ненормальний за тобою.

Він нахилився і з усією серйозністю торкнувся її лоба своїм чолом, притискаючи її ближче до себе.

— Більше нікуди, чуєш? Ні в Італію, ні на Місяць.

— А якщо я на Марс захочу? — заперечила Гера, притискаючись носом до його носа.

— І туди за тобою полечу! — заявив Віктор, навіть не моргнувши.

Гера розсміялася і відступила на крок:

— Добре-добре, вовче. Сьогодні залишаюся.

Віктор зітхнув із таким полегшенням, ніби щойно виграв війну.
А потім, не довго думаючи, підхопив Геру на руки й поніс у вітальню, де вже був розкладений плед, увімкнений фільм і приготована її улюблена шоколадка.

— Ти підкупив мене шоколадкою? — сміючись, питала Гера, обіймаючи його за шию.

— Так. І серцем. І житлом. І любов’ю. І якщо треба буде — квитком на Марс, — відповів Віктор і обережно опустив її на диван.

Гера зітхнула і подумала, що, може, й справді не так погано бути у вовчих лапах.