Спіймаю

Гера, опинившись в Італії, відчула себе наче пташка, якій нарешті відкрили клітку.
Вперше за довгий час вона вдихнула на повні груди — солоний морський бриз, аромат кави з маленьких кав'ярень і... запах свободи.

Її дні тепер були насичені: вранці вона гуляла по пляжу у легкій сукні, вдень зависала в ресторанах, пробуючи пасту й піцу під акомпанемент жвавих розмов італійців, а ввечері — тусувалася у клубах так, як колись навіть не мріяла. Танці до ранку, коктейлі з парасольками, блискітки на повіках і сміх, що лунав в кожному закутку.

Гера нарешті почувала себе двадцятишестирічною дівчиною, а не маленьким кроликом в зубах вовка.

На її телефон сипались повідомлення одне за одним. В основному від Віктора.

> "Ти де?"
"Коли дзвониш?"
"З ким ти там?"
"Ти їла?"
"Скільки було хлопців в клубі?"

В кожному новому питанні Гера все більше бачила того самого вовка, який, здавалося, вийшов із себе, бо втратив об'єкт обожнювання.

Але вона вперто ігнорувала половину повідомлень і відповідала коротко:

> "Все добре."
"Жива."
"Їм піцу."

Іноді ще додавала смайлик, щоб хоч якось пом'якшити удар.

Одного вечора, розвалившись у шезлонгу біля басейну, Гера розсміялася, дивлячись на екран телефону. Там блищало нове повідомлення від Віктора:

> "Повертаюсь за тобою. Куплю клітку і сидітимеш вдома."

Вона пирхнула і, не думаючи, відписала:

> "Тільки спробуй — і я заведу собі папугу замість тебе."

У відповідь було одне слово:

> "Чекай."

І в той момент Гера відчула легкий холодок по спині.
Невже він і справді приїде?
Прямо зараз?
Прямо сюди?

Вона озирнулася навколо і раптом здалося, що за кожною пальмою ховається вовк у червоних шортах і сонцезахисних окулярах.

"Та ні, це просто нерви," — заспокоїла себе Гера, запиваючи тривогу кольоровим коктейлем із трубочкою.

Вперше за довгий час вона сміялася і насолоджувалася життям без постійного погляду хижака за спиною... хоча десь в глибині душі знала — ця казка довго не триватиме.

Бо вовки завжди йдуть за своїми кроликами.

Друга неділя її відпочинку почалася зі звичайного ранку: сонце, аромат кави, хрумкий круасан… і параної.

Гера сиділа на балконі своєї італійської квартирки в білосніжній піжамі, задумливо сьорбала капучино і нервово оглядалася навколо. Здавалося, що за кожним рогом ховається... він.

Вовк.

Точніше — Віктор.

В супермаркеті — здалося, що чоловік у шкіряній куртці кидає на неї знайомий погляд.
На пляжі — побачила спину, що так нагадувала його широкі плечі.
Навіть біля ресторану, де подавали пасту, їй здалося, що офіціант якось надто хижо всміхається.

Гера з кожним днем ставала все більше схожою на ту саму тваринку, що в паніці роззирається по лісі, відчуваючи запах мисливця.

— Та нема його тут! — пробурмотіла вона в черговий раз, задерши ковдру аж до носа вночі.

Але спати спокійно не вдавалося. Їй ввижалося, що за шторами хтось стоїть.
Той хтось, хто дихає важко і чекає.

Одного разу вона навіть підскочила й кинулася до вікна, різко розсуваючи штори.
Нічого.
Лише вітер погойдував гілки пальм, а місяць хитро заглядав у кімнату.

— Я збожеволію... — простогнала вона, ховаючись з головою під ковдру.

А телефон не мовчав.
Повідомлення приходили як із кулемета:

> "Що робиш?"
"Хто поруч?"
"Не забула, що я за тобою слідкую?"

На останнє повідомлення Гера нервово розсміялася.

> "Ти далеко. Я вільна!" — написала вона у відповідь, ніби сама себе переконуючи.

Та в душі все одно відчувала: спокій тріщить по швах.

Особливо після дзвінка, в якому замість привітання вона почула важке чоловіче дихання і голос, що прорік:

— Я лечу.

Гера так злякалася, що перекинула телефон у каву.

— Ой, чорт! — вигукнула вона, витягуючи апарат із чашки і витираючи серветкою.

"Ні, він блефує... Блефує!" — заспокоювала себе дівчина.
Але щось всередині шепотіло: краще починай пакувати речі.

Третя неділя в Італії почалася для Гери під гаслом: "Контроль і ще раз контроль!"

Кожен вечір, о восьмій за місцевим часом, вона набирала знайомий номер, нетерпляче чекаючи, поки з’явиться обличчя того, кого боялася й одночасно хотіла бачити.

На екрані з'являвся Віктор.

Волосся скуйовджене, майка перекошена, на задньому плані — його похмура кухня і кіт, що зневажливо позіхав на столі.

— Ти де? — різко питала Гера, замість привітання.

Віктор хмурив брови:

— Дома. Де ж мені бути?

— Поверни камеру! — вимагала вона з серйозністю прокурора.

Віктор зітхав, розвертав телефон, показуючи порожній передпокій, темні вікна та ту саму кухню.

— Бачиш? Нікого тут немає, окрім мене і Барса. — Кіт театрально відвертався від камери, ніби підтверджуючи правоту господаря.

— Добре... — бурмотіла Гера, відкидаючись на подушки з полегшенням.

Після дзвінка вона могла хоч кілька годин спати спокійно, не думаючи, що ось-ось за вікном вигулькне знайоме вовче обличчя.

І так кожного вечора.

— Ну що, сьогодні інспекція буде? — іронічно питав Віктор, коли бачив її ім'я на екрані.

— Ти не розумієш! Це профілактика! — виправдовувалася Гера, нервово поправляючи піжаму.

— Ага... Щоб я бува не виламав тобі двері десь в Італії, так?

— Саме так!

Віктор сміявся низьким грудним голосом, який змушував у Гериних вухах гудіти.
Щоразу цей сміх змушував її згадувати, як голосно стукало серце, коли він був поруч.
І все ж... перегляд вечірнього шоу "Перевірка Віктора" став її найкращим заспокійливим.

Та одного вечора він посміхнувся особливо хижо й запитав:

— А ти що думала? Що я просто сидітиму тут і слухатиму, як ти мене контролюєш?

Гера застигла з чашкою чаю в руці.

— Вікторе... Ні! Ні-ні-ні!

Він нахилився до камери так близько, що здавалося, зараз вискочить з екрана: