Все ж таки двійня?

Кінець лютого підкрався холодним вітром і несподіваними змінами.
Гера сиділа на своєму ліжку, обіймаючи подушку, і кусала губу від нервів.
Перед нею лежав квиток до Італії й лист від батька:
"Треба трохи змінити обстановку. Мама буде рада тебе бачити. Люблю, тато."

Гера вже уявляла ту бурю, що здійметься, коли вона скаже про це Віктору.
Бо той вовк став ще гірший — тепер не просто охороняв її, а, здавалось, хотів посадити в золоту клітку і обмотати колючим дротом від інших чоловіків.

Тим часом, в іншій частині міста, в квартирі Максима й Анастасії панувала майже сімейна ідилія.
Майже.

— Я думаю, двійня — це ідеально, — заявив Максим, помішуючи чай, наче мова йшла про кількість кавових ложок, а не дітей.

Анастасія, загорнувшись у теплий плед, тільки скосила на нього погляд.

— Спочатку весілля, — сухо нагадала вона. — Потім подумаємо про... цих... карапузів.

— Я вже подумав, — безсовісно посміхнувся Максим. — Я взагалі-то давно все вирішив. Хочеш імена запропоную?

— Ні! — спалахнула Анастасія. — Ніяких імен! Ніяких карапузів! Ніяких... двійнят! До весілля і ще три роки після!

Максим підійшов ближче і, підступно нахилившись, прошепотів їй на вухо:

— А якщо я тебе переконаю... методами, які тобі дуже подобаються?

Анастасія зашарілася, відвертаючи обличчя.

— Ти нечесно борешся, — пробурмотіла вона.

— На війні та в коханні всі засоби хороші, — втішено відповів Максим, цілуючи її в шию.

Анастасія тільки глибоко зітхнула. Вона все ще сперечалася з ним словами, але душа давно вже капітулювала.

А от у Гери проблема стояла гостріше.
Вона точно знала: сказати Віктору "Я їду" — це все одно що кинути шматок м'яса голодному вовку і намагатися вижити.

Телефон вібрував у її руці.
Віктор написав: "Де ти? Чекаю під дверима."

Гера нервово ковтнула.
О ні.
Вовк уже тут.

Вона швидко сховала квиток у кишеню куртки і пішла відкривати двері, щиро молячись, щоб диво врятувало її.

Віктор стояв, опершись на косяк, у чорному пальті, з легким нахмуренням і хижим блиском в очах.

— Привіт, кролику, — посміхнувся він.

Гера стояла перед ним, наче школяр перед директором.
Віктор злегка примружився, розглядаючи її занадто винуватий вигляд.

— Щось ти не так виглядаєш, — пробурмотів він, роблячи крок уперед.

Гера відступила. Один. Другий. Поки спиною не вперлась у стіну.

— Я... я... — почала вона, ковтаючи повітря, немов рибка без води. — Я хочу поговорити.

Віктор ухмильнувся.
— Я теж хочу поговорити. Наприклад, коли ти переїдеш до мене остаточно?

Гера почервоніла так, що могла б освітити собою темний провулок.

— Спочатку моє питання! — зірвалась вона, піднімаючи пальчик догори, як маленький адвокат.

Віктор схрестив руки на грудях і кивнув.
— Гаразд. Але якщо мені не сподобається відповідь — будеш покарана.

Гера проковтнула слину.

— Я... їду... — почала вона тремтячим голосом.
— Куди? — миттєво насторожився Віктор.

Гера заплющила очі, мов на розстрілі.

— До мами. В Італію. На місяць.

Повисла гробова тиша.
Навіть батарея перестала дзижчати.

Віктор повільно наблизився, нахилившись до її обличчя.

— Повтори, — прошипів він.

— І-та-лі-я, — промовила Гера по складах, намагаючись заховати квиток ще глибше у кишеню.

Віктор дивився на неї так, наче вирішував, що саме краще зробити: закрити в шафі чи прикувати до батареї.
Його щелепи напружилися.

— Без мене?! — хрипко уточнив він.

Гера запанікувала ще більше і, забившись у куток, захитала головою:

— Т-так! Це т-татове рішення!

Віктор зловісно посміхнувся.
— Ясно.

Гера здригнулась.

— Ага... ясно що? — пробелькотіла вона.

— Я їду з тобою, — спокійно відповів Віктор.

Гера мало не зомліла.

— Що?!

— Я — твій наречений. Куди ти — туди і я, — невинно знизав плечима Віктор.

— МИ НЕ ОДРУЖЕНІ! — заверещала Гера.

Віктор підняв брову.

— Поки що.

Гера зрозуміла, що розпочалася війна, до якої вона була абсолютно не готова.

Віктор, упевнений у своїй перемозі, простягнув руку:

— Показуй квиток. Переоформимо на двох.

Гера в паніці відскочила до іншого кінця кімнати, притискаючи кишеню.

— НЕ ЧІПАЙ МОЇЙ КИШЕНІ!

Віктор, не зводячи з неї очей, зловісно посміхнувся:

— Значить... буде обшук.

Гера заметушилась, мов миша перед котом.

— Вікторе! Це незаконно! — залепетала вона, задкуючи. — Ти... ти зараз порушуєш мої права людини!

Віктор, абсолютно незворушний, наближався до неї, наче справжній вовк до своєї здобичі.

— Зате які приємні порушення, — усміхнувся він і, зробивши крок уперед, ухопив її за руку.

Гера верещала, сміялася і намагалася вирватися, але Віктор був невблаганний — притяг її до себе, обіймаючи міцно, щоб навіть думки про втечу в неї не лишилося.

— Вікторе! Відпусти! Я ж поїду тільки на місяць! — захекано видихнула Гера.

— Місяць без тебе — це як рік без води, — загарчав він у відповідь, нахилившись до її вуха. — Я або їду з тобою... або ти нікуди не їдеш.

Гера закотила очі.

— Ну чому я не приховала цей квиток краще?

— Тому що ти надто мила і беззахисна, — прошепотів Віктор, змусивши її затремтіти.

Гера застигла, опустивши руки. Її мозок відчайдушно шукав вихід.

— Добре! Добре! — швидко почала вона. — Але! Я поставлю умови!

Віктор скептично підняв брову:

— Наприклад?

— Жодних поцілунків! Жодних обіймів! І взагалі... — вона замахала руками. — Тримай дистанцію в три метри!

Віктор засміявся так, що вікна задрижали.

— Ти взагалі розумієш, з ким говориш? — промуркотів він, притискаючи її ще ближче. — Я вовк, Геро. Вовки не слухають своїх кроликів.

Гера зітхнула настільки трагічно, що Шекспір би плакав.

— Ну і хто ж мене змусив закохатися в такого небезпечного божевільного? — пробурмотіла вона під ніс.