Новий рік

Вечірнє місто виблискувало вогниками, немов хтось розсипав кошик зірок прямо по дахах будинків. Легкий сніг м'яко лягав на тротуари, створюючи атмосферу казки. І в цій казці Гера почувалася не Попелюшкою, а швидше зайцем, що випадково потрапив у логово голодного вовка.

Вовка, який тримав її за руку й вів крізь заметені вулиці з таким виглядом, ніби вони вже п’ять років одружені.

Віктор ішов гордий і спокійний, як лев, що виграв свій бій. Усередині ж нього вирувала буря:
“Тільки б не налякати. Тільки б не зжерти ненароком. Ніжність, Вікторе. Ніжність, чорт забирай.”

Гера, з іншого боку, нервово крутила в голові всі можливі шляхи втечі: в під'їзд, у магазин, у сніг, під ялинку… в Космос, зрештою.

— Як гарно сьогодні, правда? — промовив Віктор, злегка стискаючи її холодну долоньку в своїй теплій руці.

— Ага, просто ідеально для втечі, — пробурмотіла Гера під носа й посміхнулася силоміць.

Віктор зробив вигляд, що не почув.

— Хочеш кави? Чи може чаю? — лагідно спитав він, уявляючи, як вона буде сидіти у нього вдома, закутана в ковдру, а він... буде тільки милуватися.

— Я хочу... додому, — чесно відповіла Гера.

Віктор зупинився, глянув на неї так, що вона одразу пошкодувала за свою правдивість. У його очах була така пристрасна рішучість, що здавалося — він зараз зробить її частиною новорічного декору: причепить бантом до себе на плече і піде зустрічати рік.

— Додому? — повторив він небезпечно тихо.

Гера нервово засміялася:

— Ну, знаєш, де там мій хом'як самотній, голодний, песик не вигулений... кактус не политий...

Віктор підняв брову:

— У тебе є кактус?

— Ні... Але міг би бути! — відрізала вона з ноткою істерії.

Віктор засміявся — низько, хрипло, небезпечно.

— Якщо хочеш, куплю тобі сто кактусів. Але все одно додому не відпущу.

Гера зробила пару кроків назад, щільніше загортаючись у шарф.

“Чорт, треба було брати лижі. Хоч якісь шанси на втечу були б...” — думала вона в паніці.

Віктор, ніби вгадавши її думки, обережно взяв її за обидві руки й нахилився трохи ближче:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти мені потрібна, Геро. І я обіцяю — не з'їм. Може, трохи вкушу... але ніжно.

Гера закусила губу, нервово хихикаючи:

— Ти не вовк. Ти... божевільний.

Віктор блиснув очима:

— Божевільний по тобі.

І тут Гера зрозуміла: її шанси на втечу такі самі, як у сніжинки на розпеченій плиті.

---

Тим часом, десь неподалік, Максим і Анастасія сиділи в кафе. Максим щасливо розглядав каталог весільних суконь (а що, треба знати, що буде носити його дружина!), а Анастасія мріяла втопити його в чашці кави за такі "романтичні" вечори.

— Ти тільки уяви, — лепетав Максим, — біле плаття, легкий фатин, ти йдеш до мене...

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я йшла з сокирою, — відрізала Анастасія, приховуючи посмішку.

— З сокирою ти мені теж подобаєшся, — захоплено визнав Максим.

Віктор, мов справжній стратег, повільно, але впевнено вів Герочку до найближчої кав’ярні. Та опиратися не могла: спробуй вивільнитися, коли тебе тримає чоловік, який вважає тебе найбільшою цінністю у світі.

— Кава, чай, гарячий шоколад? — спитав він невинним тоном, заштовхуючи її в тепле приміщення.

— Свободу, — пискнула Гера, але у відповідь отримала тільки теплий погляд і зловісну посмішку.

Віктор швидко замовив каву для себе і гарячий шоколад для неї, навіть не давши їй шансу заперечити.
Гера сиділа за маленьким столиком, закутана в шарф так щільно, що з-під нього виглядали тільки її перелякані очі.

Віктор сів навпроти, спокійно потягнув каву і, втупившись в неї своїм вовчим поглядом, заговорив:

— Ти знаєш, я довго думав. Ти така... маленька, неслухняна, вертка. Але моя.

Гера нервово закашлялася шоколадом.

— Твоя? Ха-ха... — видала вона смішок, більше схожий на істерику.

Віктор підвів одну брову:

— Так. І я вирішив.

Гера відчула, як її горло судомить:

— Що саме?

— Що якщо я не закріплю тебе офіційно... ти втечеш. А я цього не витримаю.

Гера обережно поставила чашку на стіл:

— Закріпиш?.. Може... зав'яжеш на шнурок?

Віктор хмикнув і нахилився ближче:

— Шлюб. Дім. Життя разом. І багато таких вечорів, як сьогодні. Тільки без втеч.

Гера нервово загойдалась на стільці, мало не впавши.

— Почекай, почекай... Ми ж навіть нормально не зустрічаємося! — вигукнула вона.

— Я виправлю. Хочеш? Ось тобі перше офіційне побачення, — заявив він, дістаючи з кишені якусь дивну саморобну листівку. На ній нерівними літерами було написано:
"Офіційне побачення №1. Підписати обов'язково!"

Гера витріщилася на нього:

— Ти що, хворий?

— Так. На тебе, — безтурботно зізнався він.

Поки Гера дивилась на листівку, намагаючись вирішити — сміятись чи плакати, Віктор спокійно підсунув їй ручку.

— Підписуй. Добровільно. Або я попрошу Максима принести ще десять таких. Тільки кожна буде гіршою!

Гера закусила губу, дивлячись у його очі, повні відчайдушної рішучості і... щастя.

“Оце я влипла...” — подумала вона, але несміливо вивела свій підпис.

Віктор сяяв, мов діамант у калюжі.

— Чудово! Тепер ми офіційно на побаченні! — оголосив він, підморгуючи офіціантці, яка не знала, чи викликати поліцію, чи замовити ще один гарячий шоколад.

Коли Гера поставила підпис на листівці, вона й гадки не мала, що саме підписала вирок своїй свободі.
Віктор зловісно усміхнувся і, підморгнувши офіціантці на знак перемоги, обережно підвів Герочку зі стільця.

— Тепер, коли ти офіційно моя супутниця на побаченні, ми маємо слідувати етикету, — серйозно повідомив він.

— Етикету? — перепитала Гера, здригаючись під пальто.

— Так. — Він зробив паузу. — Поцілунок на офіційному побаченні обов'язковий.

Гера зависла, мов сніжинка в повітрі.

— Я... я не готова! Я тільки шоколад допила! — забелькотіла вона, хапаючи шарф обома руками.